Жити або доживати?

— Навіть не скучає за мною, — відповів перший заступник. — У будинку престарілих у нього чудова компанія...

(З теледетективу «Мерія» з неперевершеним Аль Пачіно в головній ролі).

Ну й здивувалися б ми, почувши такий діалог між київським мером і його «правою рукою». Адже в нашому понятті будинок престарілих — така собі богадільня, де сумовито доживають «нічийні» старички.

Але життя є життя. Долі людські складаються часом вельми драматично.

ЖИТТЯ В НЕНАВИСТІ

Незадовго до смерті бабуся призналася Ірині:

— Не суди матір суворо: вона зачата в ненависті.

Ангеліна була першою красунею на селі. Її шалено кохав один хлопець. Але їй подобався інший. За день до весілля той, люблячий, підстеріг її ввечері. Затягнув у кущі... Від зіпсованої жених відмовився. Незабаром інший удар для Ангеліни: вона вагітна. Народні засоби не допомогли — плід не зірвався. Народилася дівчинка. З перших же років у крихітки вгадувався характер.

Через 12 років батько дитини повернувся із заробітків. Упав перед Ангеліною на коліна: «Не можу жити без тебе. Люблю як і раніше. Хочу виховувати свою дочку». Вже давно, в листах, він просився жити разом. Ангеліна майже погодилася. Але Галя, дивлячись на батька спідлоба, жорстко сказала: «Ні! Зарубаю вночі».

Війна. Сільську молодь вивозять до Німеччини. Так і не прийнятий у сім’ю батько йде в комендатуру, просить, щоб замість дочки забрали його. Наші не взяли його на фронт — він туберкульозний. «Ні, ні», — гидливо вигнали його й фашисти.

Після війни Галина вийшла заміж. Переїхала до чоловіка у велике місто. Народилася Ірина. Зараз їй під 50. Особисте життя не склалося. Вона одна (хоч пристрасно мріяла про дітей). Бабуся, яка її виховувала, й батько померли. Мати й Ірина живуть у одному місті, але далекі одна від одної. Спілкуються по телефону і в свята — щоб уже зовсім не розірвалася тонка нитка кровного зв’язку.

Звідки в ній стільки ненависті до всіх? Це питання мучить Ірину все життя. Відповіді немає.

Коли дівчинці було років сім, мати її трохи не вбила. Увійшовши до кімнати, Ірина ненавмисно наступила на хвіст улюбленій маминій собачці. В ту ж мить у дочку полетіла табуретка. Штукатурка обсипалася. В дверях залишилася вм’ятина. Досі Ірина пам’ятає очі матері. Білі від злості. Пам’ятає табуретку, що пролетіла в трьох сантиметрах від скроні...

Два роки тому мати сказала: «Хочу Новий рік зустріти з тобою». Ірина взяла таксі й привезла її до себе. Почала клопотатися в кухні над святковими стравами. О пів на дванадцяту ночі мама вимогливо застукала палицею об підлогу: «Хочу додому. Хочу!» Ірині довелося бігти на вулицю, наймати машину...

Квартиру Галина Іванівна переписала на племінницю з Сибіру: склали договір про довічне утримання. Дочці мати повідомила про це між іншим. Нещодавно передумала — користі від племінниці ніякої. Треба «перегравати». Просить Ірину зайнятися юридичною стороною. Говорить: «Краще я продам квартиру, а жити буду з тобою».

— Мені вже краще — відразу в петлю! — жахається Ірина. — Я готова працювати день і ніч та віддавати всі гроші на її утримання. Тільки не жити разом!

ЯК БУТИ?

Останнім часом я познайомилася з кількома сімейними драмами. Нічого не залишалося, як з проблемою і запитаннями відправитися до заступника начальника Головного управління соціального захисту населення Києва Людмили Подуст.

Розташоване Головне управління в Святошинському територіальному центрі соціального захисту. Це нестандартний житловий будинок. У ньому живуть люди похилого віку, які здали свої квартири державі. Переїхали вони зі своїми меблями і улюбленими речами. Живуть у звичній, майже домашній обстановці, але в товаристві однолітків. У їх розпорядженні — безкоштовно — цілодобове медичне обслуговування, фізкабінет, зал лікувальної фізкультури, перукарня, їдальня. Комплексні обіди до центру завозять, сніданком і вечерею мешканці забезпечують себе самі. Пенсію, на відміну від мешканців будинків-інтернатів, вони отримують повністю (там на руки дається 25 відсотків від пенсії, решта йде в доход держави. Хоча, зрозуміло, це далеко не покриває витрати на утримання будинків-інтернатів).

— Раніше в Святошинський територіальний центр могли потрапити лише самотні старі, — розповідає Людмила Андріївна, — які мають у Києві своє житло. Десь рік тому сюди почали приймати і людей похилого віку, в яких є діти, але хто з поважних причин не може жити разом. Головна умова: щоб хтось із сім’ї стояв на квартобліку.

У Києві в системі соціального захисту сім будинків-інтернатів: два дитячих, п’ять дорослих. Святошинський психоневрологічний для жінок, що мають порушення психіки, — найбільший в Україні будинок-інтернат. На 2000 місць. Є й спеціальні житлові будинки. Від звичайного житла вони відрізняються тим, що на першому поверсі передбачено комплекс послуг із життєзабезпечення. Нещодавно прийнято в експлуатацію 9-поверховий будинок на Будищанській, 4, що на Троєщині. Там є навіть прекрасний кінозал. Третій будинок намічено побудувати на Позняках. А на Жмеринській закінчується будівництво спеціалізованого будинку для інвалідів, які пересуваються на візках. У ньому одно-, дво-, три-, чотирикімнатні квартири, три спортзали, під будинком — підземна автостоянка, а головне — довкола влаштовано пандуси. Все чудово. Непокоїть лише одне істотне «але»...

Інваліди, як і всі ми, не вічні. Через якийсь час будинок може втратити свій статус. Адже мешканці приватизують квартири. Потім від інвалідів на візках і сліду не залишиться. Тільки пандуси. Мабуть, щодо цього експериментального, поки єдиного в Україні, будинку треба обов’язково прийняти якесь особливе розпорядження. Разом із тим при будівництві будь-якого будинку на першому поверсі передбачати декілька квартир для сімей, де є інваліди на візках. І, безумовно, обладнувати пандуси.

— Людмило Андріївно, не ображайтеся, але, бачу, при всіх стараннях соцзахисту вибір у наших старих невеликий. З одного боку, будинки-інтернати, які в народі називають богадільнями, з іншого, хоч і спеціалізовані, з комплексом послуг, будинки, але це той самий замкнутий світ, як у звичайних житлових будинках. За кордоном, чула, будинки престарілих дають немолодим людям новий, досить яскравий виток життя.

— Ну, зачепили за болюче... Так, у наших будинків-інтернатів, на жаль, похмуре обличчя. Нехай керівник із шкіри лізе, нічого не змінить. Це похмуре обличчя — наше життя. Зараз, звісно, — економічні труднощі. Але ж ми говоримо про суть. А суть — у законодавстві.

Шість років тому я була в Німеччині й мене вразила можливість людини забезпечити собі гідну старість. Там із минулого століття існує пенсійне й медичне страхування. Від того, скільки ти зумів нагромадити собі грошей у страховій касі, залежить класність медичного обслуговування і класність проживання в будинках-інтернатах. Старі не доживають свій вік, а живуть активним життям. Вони життєрадісні. Спілкуються в пивному барі, на дискотеці(!), в клубах за інтересами. З дітьми у них зберігаються прекрасні стосунки.

— Чи доживемо ми колись до такого?

— Щоб нагромадити кошти, потрібен, як ви розумієте, час. Лише коли ми самі почнемо собі відкладати на старість, і суспільство усвідомить цю ідею, ми зуміємо створити різного типу будинки-інтернати. Самій державі це не під силу. Її справа — ухвалити відповідний закон про пенсійне страхування. Реально лише молодь, якій сьогодні 18—20 років, може сподіватися на гідний рівень життя в старості. Звісно, якщо закон буде прийнято, як то кажуть, прямо сьогодні.