Зі скрині — в музей
Харків’яни збирають унікальні етнічні колекції, щоб зберегти «історичну пам’ять»
Харківський реставратор і дизайнер Юрій Дерев’янко близько 40 років шукає і збирає зникаючі предмети українського побуту й одягу. Велику частину зібраних експонатів він передає в дар музеям. Але навіть з частиною колекції його майстерня схожа на невеликий етнічний музей.
КУПИТИ, ЩОБ... ПОДАРУВАТИ
Юрій Павлович буває в найвіддаленіших куточках України — по роботі і як мисливець. І скрізь він веде пошук матеріальних слідів української культури і традицій. Він з гордістю демонструє своє нещодавнє придбання — справжні Кролевецькі рушники, конопляний килимок-ряднину і льняну жіночу сукню з вишивкою-оберегом, які знайшов влітку в Гадячі. Незрідка етнічні раритети й унікальні артефакти, предмети народного побуту купують для особистого користування або продажу. Юрій Павлович свої придбання дарує музеям, фотографуючи на згадку. Велика кількість з предметів його колекції зберігається в Харківському Історичному і Художньому музеях, в музеї Воронцовського палацу в Криму. Крім того, дизайнер вивчає і описує символи в червоно-білих орнаментах знаменитих рушників, проводить лекції та експозиції, видає статті й бере участь в етнічних виставках. «Рушники вішали над вікном, над образами і над входом, оскільки вони мали властивості оберегу для будинку та родини, несли побажання щастя і благополуччя, використовувалися для сватання або похорону. У вишивках є складна система знаків!» — пояснює мистецтвознавець-аматор. — Ці вишиті квіти символізують вічність і здоров’я. А ось — дерево життя. Зустрічаються рушники з вензелями, з прислів’ями і з жартами». Рушник з написом «Не забудь мене, молодець» і з кіньми, що скачуть, Юрій Дерев’янко колись знайшов викинутим і брудним. Він вважає, що вишивку зробила дівчина, яка проводжала судженого на війну. Царські орли, які дивом пережили революції й війни — характерний символ червоно-білої вишивки Кролевецьких рушників. За ними можна судити про час створення речі — кожній епосі відповідав певний орел з п’яти видів, які знайшов колекціонер.
«Як можна оцінити рушники? На «барахолках» їх можна купити за 50, 100 і за 200 гривень. Але насправді рушник не має ціни, у прямому розумінні він — безцінний. Продати його — це як продати душу!» — серйозно жартує етнограф. Колекціонер також розшукує і вивчає дукачі — національні прикраси українських жінок і дівиць, із зображенням їхньої покровительки Праскеви, що, на його думку, вказує на зв’язок між язичництвом і християнством у віруваннях українців.
Зараз придбання Юрія Дерев’янко виставлені в експозиції народного вбрання «Етноеволюція», яка проходить у Харкові.
«БОЛЯЧЕ, ЩО ВСЕ ЦЕ ЗНИКАЄ...»
Юрій Дерев’янко згадує — почав збирати предмети українського побуту 1974 року з рушників, що залишилися від бабусі, яка була родом з села Одеської області. Вона виготовляла писанки, рушники, ручні килими. «Пізніше в багатьох музеях я знаходив речі, зроблені так само, як робила моя бабуся, — згадує Юрій Павлович. — Завдяки їй я став звертати увагу на речі народного побуту. Спочатку збирав рушники. Коли їх набралося близько чотирьох десятків, я подарував знахідки Історичному музеєві. Потім я став шукати старовинні народні речі на базарах, на вуличних ринках».
Художник упевнений, що в побутових предметах і артефактах зберігається історична пам’ять народу і навіть його душа. «Мені боляче, що все це зникає», — пояснює свою пристрасть до збирання предметів українського побуту й одягу Юрій Дерев’янко. — «Зараз багато сіл гинуть. Я часто їжджу по порожніх хуторах і бачу — стоїть прядка на морозі біля розваленої хатини. Одну прядку я зберіг, але куди дівати інші? А ці глеки, чашки — це ж сліди нашої культури! Те, що можу, я розвожу по музеях. Але дуже багато знищується. Руйнуються рідкісні саманні хатини з глини й соломи, які врятували українців в найлютіші морози в роки голодомору та війни». А ще Юрій Павлович, професійний дизайнер, вважає, що техніка вишивки на рушниках була праобразом сьогоднішньої технології... цифрових зображень. «Погляньте, це ж схоже на пікселі!» — вказує він на клітинки малюнка XVIII столітя, вишитого на рушнику. — Ідея сучасної передачі зображення була відома в давнину!»
За довгі роки вивчення етнічних артефактів Юрій Павлович зібрав багато відомостей про риси української культури. Тому у нього часто гостюють мистецтвознавці, науковці та студенти — роблять зарисовки, фотографують, вивчають техніку вишивки.
ПОВЕРНЕННЯ ДО КОРІННЯ — ЧЕРЕЗ МИСТЕЦТВО
Копітку роботу зі збереження історичної пам’яті України ведуть багато подвижників Харкова. Так, на виставку «Етноеволюція» свої експонати надали близько десяти приватних колекціонерів. Колектив «Муравського шляху», який виставив декілька старовинних народних костюмів, проводить власні експедиції з метою відшукати традиційний одяг, зберегти пісні, традиції, рідкісні обряди й навіть танці. Окрім цього десять членів колективу виступають з концертами, а також ведуть просвітницьку діяльність. «Це комплексне віддзеркалення саме Слобожанської народної культури. Ми співаємо місцевих пісень в нашій манері в автентичному одязі», — розповідає керівник групи Галина Лук’янець. — «В кожного з нас це захоплення з’явилося не на порожньому місці. В основному — це наше коріння, родичі з села. Є колекції, які довго зберігалися в родині, передавалися від бабусь, прабабусь, збереглися у важкі роки голодомору, війни. Точний вік речей важко визначити, більшість датуються кінцем XIX — початком XX століття. Моя бабуся була майстринею, вона ткала плахти, і я знаю час виготовлення цих робіт». Скоро «Муравський шлях» відсвяткує своє тридцятиліття. Галина Василівна відзначає, що останнім часом посилився інтерес до народного вбрання і до творчості групи. Нещодавно колектив запросили виступити на етнічному весіллі. Однак якщо раніше виступи гурту сприймали як «народна екзотика», то зараз участь етнічних виконавців зробили органічною частиною торжества разом зі зверненням до народних весільних ритуалів. «Шанувати українські традиції стає «модно» — в хорошому сенсі цього слова», — впевнена керівник гурту «Муравський шлях».
