«Знову й знову починати все з нуля»

В’ячеслав Вакарчук провів майстер-клас у рамках національного семінару міжнародної асоціації студентів AIESEC (див. «День» № 127 за 22.07.04 — «Бренд — Україна»). Зустріч лідера популярної групи «Океан Ельзи» з українськими та зарубіжними студентами мала приголомшуючий успіх. Сам Майстер теж залишився задоволений спілкуванням з молоддю, оскільки цей діалог допоміг йому більше дізнатися про смаки, інтереси, настрої молодих людей. Він запропонував присутнім познайомитися з «формулою успіху», заснованою на його досвіді, а також з особливостями прояву лідерства в шоу-бізнесі.

«МОЖНА ПРОШТОВХУВАТИСЯ ЛІКТЯМИ, АЛЕ НЕ МОЖНА БИТИ В ОБЛИЧЧЯ»

Як не дивно, але формула Авторитету виявилася багато в чому парадоксальною: «Не братися за те, чим хочеться займатися. Якщо ви не в змозі відмовити собі в задоволенні займатися обраною справою, то забудьте про те, що ви прагнете до успіху». Ще він радив навчитися знову і знову починати все з нуля, навіть тоді, коли ти вже багато чого досяг. Тим, хто з червоним дипломом закінчив університет і вважає це досягненням, він запропонував це «досягнення» розтягти на найближчі два-три місяці, поки тривають канікули. Адже коли беруть на роботу, то про кольори диплома чомусь не думають — треба знову починати доводити наново. В’ячеслав радив не боятися робити щось першими. Як приклад він пригадав «Чорний квадрат» Малевича, в якому критики побачили глибоку філософію. Адже це була не перша картина художника, до того він намалював багато традиційного та якісного з погляду сучасного йому живопису. Аж раптом з’явилася картина, не схожа ні на що попереднє. Маючи авторитет, завжди дуже важко вискочити за його рамки, які тобі вже нав’язують. Ти вже нібито повинен завжди «ходити» звичним способом — робити те, чого від тебе чекають. В’ячеслав застеріг, що так поступово можна перетворитися на заручника ситуації, бо не можна раз і назавжди знайти свій формат і в ньому постійно жити. Це призводить до деградації особистості та до поступової втрати тих позицій, за які тебе любили й поважали. Якщо ж ти вже став лідером і тебе супроводжує успіх, то треба щодня не боятися дивувати себе й інших. Це мовби підійматися на вершину гори, з якої краще видно довкілля. Звісно, завжди є ризик, що нове не сприймуть. Проте бути надто самовпевненим, на думку музиканта, також не годиться. Він вважає, що можна проштовхуватися ліктями, але не можна бити в обличчя — силові прийоми мають бути заборонені.

В’ячеслав розповів про свого товариша, який працював у відомому рекламному агентстві. Попри те, що той був ще дуже молодий, мав високу зарплату та хорошу посаду, він звільнився. Його не влаштував корпоративний стиль і те, що треба було працювати на ідею, яка йому не була близька. Згодом він відкрив власну справу та став заробляти набагато більше.

Уміння змінити щось у житті — це дуже важливо, переконаний Вакарчук. Він говорив, що «Океан Ельзи» восени чи взимку планує поїхати до Лондона грати й співати в клубах. Це потрібно хлопцям, щоб повернути час років на сім-вісім — отримати нові емоції, подивитися на себе зі сторони і знову відчути себе молодими музикантами-початківцями, які бажають досягти, можливо, навіть більшого, ніж вже досягли зараз. В’ячеслав хоче, щоб його поважали в Англії як професіонала і при цьому всі знали, що він — з України. Він дуже любить свою справу та запевняє, що робить її самовіддано лише тому, що вона приносить йому величезне задоволення.

ФІЗИК, ЩО СПІВАЄ

У дитинстві В’ячеслав мріяв стати мандрівником чи географом. У сімнадцять написав першу пісню, проте вже тоді замислювався над кар’єрою фізика. Він ходив п’ять років до університету та закінчив аспірантуру не просто так — його цікавила (і досі цікавить) наука. З його слів, у перші два роки навчання в університеті він узагалі відкинув поняття «відпочинок», для нього існували лише бібліотеки. Тепер він задоволений, що трохи більше знає про світ, ніж більшість людей. Але він безмірно вдячний і тій вищій силі, і своїм друзям (які одного разу запросили його до своєї музичної групи) за те, що створили йому напівготові умови для успішного старту.

Він розповідає, що йому запропонували співати в групі в той час, коли він зовсім не мав наміру займатися музикою, а спеціалізувався на теоретичній фізиці. Він збирався поїхати до США, чи до Канади, чи до Німеччини, щоб виграти грант, захистити дисертацію. І всього цього він хотів... Але коли спробував працювати в музичній групі, то через рік зрозумів: без цього вже просто не може.

Вакарчук каже, що не хотів би займати лідерські позиції за аналогією з армією, коли ти говориш — а тобі всі підкоряються. Він хотів би стати просто щасливою людиною, чиї думки та слова добре сприймають люди. Він хотів би, щоб те, що він робить у житті, було потрібне ще кому-небудь, крім нього, — сім’ї, друзям, слухачам. Він стикається з взаємодією людей у своєму колективі, проте вважає, що проблеми, викликані зміною в складі, вже вирішені, всі продовжують залишатися друзями. «Я лише музикант, який пише пісні, а не той, хто займається психологічною стійкістю групи, що складається з п’яти чоловік, де кожен має свої амбіції, свою думку. Я не маю права когось виправляти. Коли таке відбувається, кожен робить свій вибір». Згодом Вакарчук хотів би знайти бренд-менеджера, який би займався не лише стратегічним успіхом групи, а й у повному розумінні її брендом. Фахівців такого рівня мало, і поки що керівник «Океану Ельзи» не знає людини, якій би наважився довірити ім’я групи. В’ячеслав вважає, що в Україні сьогодні дуже мало успішних бізнес- проектів, які мають власну «ізюминку» та притягують до себе споживачів. Причиною того, що шоу-бізнес в Україні погано розвивається, В’ячеслав називає бідність у країні. Адже середня ціна західного ліцензійного диска — 20 доларів. Тому й бізнесові успіхи, з його слів, у нас порівняно з американськими артистами в сотні разів менші.

ПРО ПОЕЗІЮ ТА ПРОЗУ ЖИТТЯ

Відповідаючи на запитання молоді про власне розуміння щастя, роль грошей у житті людини, В’ячеслав сказав, що грошима треба вміти користуватися, вони дають незалежність, проте щастя — не в них. Серед його знайомих зустрічаються і щасливі бідняки, і нещасні багатії. Він вважає, що від грошей дуже легко отримати залежність. Навіть швидше, ніж від наркотиків. «Коли заробляєш гроші, але не маєш внутрішньої цінності в собі, тоді й боїшся, що, якщо тобі перестануть платити, то ти пропав. Це тому, що важливі не гроші, а сильний характер». Він говорить, що не дуже розуміє, коли з якихсь причин музикантів запрошують брати участь у передвиборних концертах як відомих осіб, на яких люди реагують й обов’язково прийдуть. На його думку, якщо вже й брати участь в агітації, то повноцінно, щоб усі розуміли, що виступаєш не тому, що тобі заплатили гроші, а тому, що є повноцінним учасником політичного процесу.

Свої пісні В’ячеслав створює лише на емоціях, і в момент творчості не допускає жодного компромісу. Свої пісні він не вважає віршами. Він зазначає: «Я не поет, я — музикант, який лише пише слова до своїх пісень». Він вважає, що його слова багато втрачають, коли їх читають із паперу, оскільки дуже важливе саме поєднання слів і музики. Хоча музикант не дуже великий шанувальник поезії, але усе ж таки виділяє для себе улюблених поетів і письменників — Лермонтова, Байрона, Едгара По, раннього Маяковського, Івана Франка. Він любить недомовленість і багатозначність, коли глядач, читач, слухач стає співавтором митця. Йому імпонує така особистість, як Джон Леннон, бо він був людиною, яка ніколи не могла задовольнитися лише тим, чого досягла. Прикладом лідерства він називає кількох молодих українських вчених. Вони протягом усього декількох років змогли створити квантову фізику, за допомогою якої можна було пояснити безліч явищ, які не могла пояснити попередня наука, яку створювали багато вчених протягом кількох сотень років. Ці вчені пішли проти загальноприйнятої думки — і мали слушність. Їм вручили Нобелівські премії...

Сьогодні у В’ячеслава Вакарчука для спілкування з друзями залишається зовсім мало часу, але вони як зайняті люди добре його розуміють. До речі, серед них майже немає музикантів. В’ячеслав телефонує батькам щодня і досить часто відвідує їх у Львові. У його творчих планах — створити дует із темношкірими виконавцями, тому що в них зовсім інша манера виконання, якої дуже цікаво навчитися українському музиканту.

А підбиваючи підсумки свого уроку, В’ячеслав Вакарчук побажав молоді ніколи не втрачати власний стержень, завжди бути чесними перед самими собою. Він закликав пам’ятати, що навіть тоді, коли вже всі навколишні погодилися з тим, що ти зробив правильний вибір, на тебе чатує нова небезпека. Стає важко зрозуміти, хто говорить правду, а хто лукавить, бажаючи, щоб ти втратив орієнтацію. У такий момент дуже важливо вести свою лінію та прислухатися до інтуїції. «Якщо ви кліпатимете очима, — зазначає В’ячеслав Вакарчук, — а навколо вас ходитимуть різні люди, які вам показуватимуть то праворуч, то ліворуч, — ви точно заплутаєтеся та ніколи нічого не знайдете. Я так думаю, я так живу та пропоную це робити всім. Я вам усе розповів, ви мене послухали — а тепер зробіть усе по-своєму. Я передаю вам свій досвід, свої правила, але ніколи не думайте, що ваші думки й ідеї помилкові».