Золото «Партії»
На початку весни «Partija» видала на-гора три альбоми настільки ж різних, наскільки пов’язаних єдиною «легкістю».
Останнім за часом виходу став давно очікуваний збірник нової естради «Легке літо-2». Диск сконструйований за сталими правилами. Відкриває його, як і годиться, композиція легендарного радянського ансамблю електромузичних інструментів під управлінням В. Мещеріна, що, як і раніше, залишається еталоном стилю. А більшість учасників — молоді або маловідомі проекти, що стилістично тяжіють до ненастирливої мелодійності, охоче запозичують із традиційної естради, джазу і навіть року. Так, свіжоспечені «Покемони» досить жваво обробили безсмертний хіт «Дім сонця, що сходить», перетворивши його на щось суто фонове і домашнє. Саратовські експериментатори, відомі раніше як «Нежное это», перейменувалися в «Любов Or Love» з однією лише метою, — зробити ностальгічну композицію за мотивами славнозвісної пісеньки Мері-Любові Орлової « Мері їде в небеса» з фільму «Цирк». Вийшло дуже мило і навіть якось задерикувато. Але, безсумнівно, головною окрасою збірника стала харківська група «Люк». Це вельми приємно, оскільки таким чином «Снегири» разом з «Партією» продовжують відкривати для великої аудиторії СНД українських талановитих виконавців. Якщо на «Легкій зимі-2» чудово прозвучали меланхолійне «Фотомото» із Запоріжжя, то «Люк», схоже, мітить у нові зірки лаунжа, причому не тільки в нашій країні. Живучи в російськомовному Харкові, група виконує прекраснi пісні українською, випустивши за три роки три альбоми. Керівник «Снегирей» Олег Нестеров просто закохався у харківських самородків і мало не поставив у «Легке літо-2» аж чотири їхні композиції. У результаті увійшло дві речі — прекрасна босса-нова «Катя» і чарівна інструменталка «Планетарій». Слухати їх хочеться знову і знову. Все там якось добре, на своєму місці — жіночий вокал, сповнений особливої, дещо інфантильної чуттєвості, ненастирливий навколоджазовий акомпанемент. Одним словом — справжнє відкриття сезону.
На відміну від «Люка», московська «Весна на улице Карла Юхана», — їхній новий диск «Монпансье» також нещодавно вийшов на «Партії», — відпрацьовує амплуа навчених досвідом, навіть дещо стомлених артистів. Тут також жіночий вокал і така ж сама схильність до побудов між джазом і попсом. Однак настрій зовсім інший. Замість молодої розкутості — шепіт і півтони, замість сміху — зітхання і легковажнi мріяння біля віконця. Хіт альбому — оптимістична «Я никуда не спешу», що прославляє радощі байдикування. Щодо решти, набір тем традиційний — любов, день і ніч, «Я ніколи не буду робити як ти», у якій вживається досі невідоме в російській мові слово «бонвіан». Проте тексти, судячи з усього, ніколи не були сильною стороною «Карла Юхана». Що можна пробачити — адже ця група чи не єдина у модній легкій музиці пише повноцінні пісні з текстом. Серйозніша проблема — вокал Ірини Трепакової. Передати легку меланхолію, передвечірню мрійність їй цілком під силу. Однак в її репертуарі багато пісень, що вимагають й інших інтонацій, більш високих емоцій. Тут — збій. І радість, і гнів, і глибокий смуток Трепакова проспівує абсолютно однаково, незмінно. По суті, звучить одна пісня, тільки з великою кількістю куплетів і певними мелодичними варіаціями. Поки що це не дратує. Але у дуже недалекому майбутньому може обернутися серйозною втратою аудиторії.
Нинішні лідери коктейль-музики— «Нож для фрау Мюллер» — від релізу до релізу також змінюються мало. Але умудряються не набридати — принаймні будь-якого їхнього нового диска вистачає не на одне прослуховування. Взагалі- то «Партія» випустила сольний альбом «Аспірин і серпантин» керівника та ідеолога «Ножів» Олега Кострова. Якщо врахувати, що постійних учасників у групі лише двоє — крім Кострова, ще Олег Гітаркін, — то стане зрозуміло, що «соло» тут дорівнює «дуо». Тим більше, Гітаркін підіграє напарнику в кількох речах на басі. Упізнаність цієї музики абсолютна. Це та ж сама естетика пустотливих звукових мультиків, короткі речі, скроєні з фонограм старих добрих радянських фільмів, тривале вранiшнє свято біля Кремлівської ялинки. Натовпи непосидючих і безглуздих персонажів, з писком, крякаючи і гигикаючи, носяться від одного трека до іншого, від «Букви Ф» до «Букви У», «Кріт- нарцис» сусідить з «Кротом-бетменом», тріумфальний «Танець дітей Прокоф’єва» змінюється ще більш бравурним «Танцем Сонячної королеви», в одному місці феєрверк — «Трах! Бах! Тарарах!», у іншому «Париж! Просто Париж!» Ніде правди діти, абсолютна відповідність девізу «Снегирей» — «щаслива музика для щасливих людей».
Таке ось золото «Партії». Три несхожі, але вельми позитивні диски. За таких темпів у наших меломанів є шанс поголовно ощасливитися вже до наступних виборів...
