Про технологію «підпалу» конфліктів

Із виникненням кризи на Донбасі, яка є результатом російської агресії, багато експертів почали говорити про схожість ситуації на сході України з Придністровським конфліктом. У чому ж полягають особливості цього конфлікту, і чи справді можна говорити про подібність із ситуацією на сході нашої країни? Якою є роль ОБСЄ та відомої 14-ї російської армії у придністровському врегулюванні? Про це розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» Сергій Пирожков, який сім років і вісім місяців працював послом України в Молдові.

«РОСІЯ ВИКОРИСТОВУЄ ПРИДНІСТРОВ’Я ЯК ОДИН ІЗ ЧИННИКІВ ВПЛИВУ НА КИШИНІВ»

Сергій ПИРОЖКОВ: — Існує велика спокуса порівняти конфлікти у Придністров’ї та на Донбасі в Україні. Це не випадково, тому що сценарії досить подібні. Однак є певні відмінності: РФ, яка напряму працює на сході України, не має спільного кордону з Придністров’ям. Це становить певні проблеми. Там є російський військовий контингент — 1 тис. 200 осіб. Інколи вважають, що його можуть використовувати як реальну силу. Зараз багато політиків та військових, у тому числі українських, заявляють, що Придністров’я створює воєнну загрозу для України, особливо — півдню Одеської області.

Це не зовсім так. Придністров’я ні на кого не збирається нападати. Моє особисте спілкування з лідером Придністров’я Євгеном Шевчуком доводить, що у Придністров’я немає реальних сил і бажання вступати у військове протистояння з Україною. Чому? Третина населення, яке там проживає, — українці. Склад населення Придністров’я — 30% росіян, 30% молдован і 30% українців. Це певний стримуючий фактор.

Це — велика геополітична гра. Тому Придністров’я, на мій погляд, не може виступати самостійним чинником якоїсь агресії. Його можуть використовувати, але тільки за умови, якщо буде реальна можливість. А для цього мають відбуватися масштабні агресія та експансія в межах всього регіону. Доки Донбас тримається і не дозволяє росіянам просуватися територією України, маю на увазі проект, який Москва називає «Новоросія», який поки не має реальних перспектив на реалізацію, то Придністров’я не може бути воєнною загрозою у протистоянні з Україною.

Якщо порівнювати ситуацію в Придністров’ї та на Донбасі, то у Придністров’я був російський військовий контингент — 14-та армія, якою командував відомий російський політик — генерал Олександр Лебідь. Військові РФ залишалися на території Придністров’я і після угоди про мирне врегулювання, яку підписали тодішні президенти Росії та Молдови — Борис Єльцин і Мірча Снєгур.

На Донбасі російського контингенту не було. Зараз там так звані місцеві ополченці й ті сили і структури, які прийшли ззовні, з РФ. Вони прийшли як окупанти, щоб латентно виконувати свою місію. Президент РФ В. Путін постійно заявляє, що Росія не є стороною конфлікту і на Донбасі немає її реальних військових сил. Хоча є доведена інформація про те, що там працюють спеціальні підрозділи, сили опору тощо. Тому ця війна і називається «гібридною», бо не є офіційно оголошеною.

«ПРОТЯГОМ 23 РОКІВ ПРИДНІСТРОВ’Я СТВОРИЛО ВСІ АТРИБУТИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ»

— Щодо перспективи. Протягом 23 років Придністров’я створило всі атрибути державної влади. У них є своє керівництво — так званий президент, уряд, парламент, національний банк, своя валюта, відповідні силові міністерства — оборони, внутрішніх справ, слідчий комітет, прикордонна служба, КДБ. По суті, це всі інституції, які притаманні нормальній державі. Єдине, чого в них немає — міжнародного визнання. Ніхто не збирається їх визнавати. Навіть коли вирішували долю Абхазії і Південної Осетії, то вони дуже сподівалися, що під цим прикриттям Придністров’я теж отримає незалежність. Хоча лідер Придністров’я Євген Шевчук останнім часом стверджує, що для них найкраща модель — незалежний розвиток і цивілізоване «розлучення» з Молдовою, але з боку Кишинева — це жодним чином не реалізується.

Нині Україна і Молдова, особливо після підписання 27 червня 2014 р. Угоди про асоціацію з ЄС, мають єдиний вектор зовнішньополітичного розвитку. В Росії це добре розуміють, тому їм потрібно не стільки визнати Придністров’я, скільки загальмувати західний вектор розвитку Молдови і України.

ПРО «НОВЕ ДИХАННЯ» НЕЙТРАЛЬНОГО СТАТУСУ МОЛДОВИ

Микола СІРУК: — То Росія зацікавлена, щоб весь час тримати Молдову у підвішеному стані, і нейтральний статус, який вони записали в Конституції, нічого не гарантує Молдові...

С.П.: — Нейтральний статус вони записали ще до Придністров’я. Війна була 1992 року. Конституцію вони ухвалили 1994-го. Цей нейтральний статус перекочував з Декларації про незалежність, яку Молдова прийняла 1991 року. Навряд чи вони свідомо думали про нейтральний чи блоковий статус, тому що тоді не ці питання були актуальні.

Євген МАРЧУК: — Але пам’ятаєте, коли у нас приймали Декларацію про незалежність? Чому тоді в Декларації вживали слово «позаблоковий»? Щоб показати Заходу, що ми за межами Росії — як блок Радянського Союзу.

С.П.: — Це було необхідно, щоб показати, що ми відсторонюємося від російського блоку, бо тоді ще був «живий» Варшавський договір і нам треба було дистанціюватися від нього. Тому усі незалежні республіки, які утворилися на теренах колишнього СРСР, автоматично включали цей позаблоковий статус, у тому числі Молдова й Україна. Але «нове дихання» цей статус отримав, коли почали говорити про НАТО і євроатлантичну інтеграцію. Тут РФ дуже збентежилася і почала активно діяти.

Якось колишній російський чиновник, який працював у розвідці та МЗС, сказав мені у приватній бесіді, що Кремль не може пробачити собі того, що коли М. Горбачов вирішував з американцями питання про об’єднання Німеччини, він не поставив чіткої умови, щоб не було розширення НАТО на Схід, бо тоді пішли в НАТО балтійські держави, Центральна Європа.

М. С.: — Сам Горбачов сказав нещодавно, що ніколи не було такої обіцянки.

С. П.: — Коли вони збагнули, що розширення НАТО загрожує російським національним, експансіоністським інтересам, то не змогли змиритися з тим, що кордони країн-членів НАТО будуть доходити до Курська, Воронежа, Бєлгорода і т.д. Це повторює президент Росії Володимир Путін. Цю фішку Росія ніколи не полишить. Тому протидія країнам, які входили до складу СРСР, за винятком балтійських республік, з боку Росії буде величезною. Вона ніколи не змінить своєї думки. Путін підтвердив це, коли заявив у Криму: якби ми не забрали Крим, то війська НАТО були б у Севастополі...

Є.М.: — Вони до такого маразму вже доходять, що заявляють: Україна хоче в НАТО, щоб почати війну з Росією.

С.П.: — Російська пропаганда вже налаштована на це системно й усіма засобами. Пропаганда — це один з елементів сучасної гібридної війни. Вони це робитимуть, щоб повністю нас торпедувати.

«ПРИДНІСТРОВСЬКИЙ КОНФЛІКТ ВИНИК ПІСЛЯ УХВАЛЕННЯ ЗАКОНУ ПРО МОВУ...»

М.С.: — Які були помилки молдовської влади на самому початку?

С.П.: — Придністровський конфлікт виник після ухвалення закону про мову...

Є.М.: — Бачите закономірність?

С.П.: — І Молдова перейшла на латиницю. У Молдові була молдавська мова, яка відрізняється від румунської лише алфавітом. У молдавській була кирилиця — витвір радянської системи.

Є.М.: — Так, як «Закон Ірини Фаріон» для кримської ситуації — один до одного.

С.П.: — Коли вони ввели латиницю, то вважали, що можна це робити по всій території Молдови. Придністров’я сказало «ні». Крім того, тут додалося питання й румунського фактору. В часи Другої світової війни, коли Йон Антонеску окупував регіон Придністров’я, який Гітлер віддав йому на відкуп, вони зробили дистрикт «Трансністрія» зі столицею в Одесі. А по суті, вони захопили цю територію від Прута до Південного Буга — майже усю Одеську область й Придністров’я, яке до 1940 року входило до складу України. Але після пакту Молотова-Ріббентропа, коли забрали від України Придністров’я, від Румунії Бессарабію (це правобережжя між Прутом і Дністром) і зробили Молдавську РСР; Холмщину і Північну Буковину вони включили до складу Бессарабії.

У Кишиневі вважали, що латиниця пошириться і на Придністров’я. Але там почалися протести, що вилилися згодом у цей конфлікт, який був спровокований.

«РОСІЯ «ПІДПАЛЮВАЛА» ПРИДНІСТРОВ’Я МАЙЖЕ ТАК, ЯК І КРИМ»

М.С.: — Що, мабуть, було закономірно, зважаючи на склад населення Придністров’я, де домінували росіяни та українці...

Є.М.: — Коли там все починалося, я був головою Служби безпеки України. Росія «підпалювала» Придністров’я майже так, як і Крим. У Придністров’ї стояла 14-та російська армія з гігантськими запасами озброєння, якою командував відомий генерал Лебідь з досвідом Афганістану і т.д. Що таке армія як військове з’єднання? Це — самодостатнє з’єднання, в якому є всі компоненти військової розвідки, окрім контррозвідки. Крім того, таке з’єднання, як армія, що знаходиться на території не своєї держави — мимовільно займається вербовкою місцевого населення. Мовляв, це для охорони військових об’єктів навколо їхнього базування. Тобто у цій ситуації треба враховувати, що у «підпалі» Придністров’я брала участь 14-та армія як військова структура й розвідувальні структури як її спецпідрозділи. Нічого нового щодо Криму з точки зору технології не було. Якщо Придністров’я — це 1991—1992 рр., то паралельно з цим розвивалася кримська криза — 1993—1994 рр. за тією ж технологією.

Оскільки конфлікт викликав величезну кількість біженців на територію України, то відповідальним за вирішення цієї проблеми призначили віце-прем’єр-міністра України Костянтина Масика. Ми з ним виїжджали туди неодноразово, щоб з’ясувати, що робити з цими людьми. Крім того, як Служба безпеки ми виявили перші факти вербовки або навіть засилання серед біженців працівників спецслужб.

Для нас було важливо встановити контакт з генералом Лебедем, оскільки від нього можна було очікувати всього. Я відправив одного зі своїх заступників на переговори з ним. Лебідь відчув свою рішучість після Афганістану й опісля пішов на вибори президента Росії. Практично, у воєнному сенсі, ситуацію «задавила» 14-та армія.

С. П.: — Він сказав молдованам: якщо вони не припинять, то він буде снідати в Придністров’ї, обідати в Кишиневі, а вечеряти в Бухаресті.

Є.М.: — Лебідь пішов на контакт. Вони тоді створили в Придністров’ї щось на кшталт Служби безпеки. Пам’ятаєте епізод, коли Ігор Смирнов був захоплений у Києві?

«ЯКБИ УКРАЇНА ПУБЛІЧНО ПРИЄДНАЛА ПРИДНІСТРОВ’Я, ТО РОСІЯ ОДРАЗУ ПОСТАВИЛА Б ПИТАННЯ ПРО КРИМ»

С.П.: — Він мені особисто розповідав, що поїхав до Києва здаватися, щоб Україна включила Придністров’я до свого складу. Він прийшов до Леоніда Кравчука. Але той здав його молдовським спецслужбам.

Є.М.: — Леонід Макарович — досвічена політична фігура. Але чому він це зробив? Тому що зі Снєгуром більш-менш налагодилися відносини й було незрозуміло, чим закінчиться конфлікт у Придністров’ї.

С.П.: — Крім того, якби Україна публічно приєднала Придністров’я, то Росія одразу поставила б питання про Крим.

Є.М.: — 14-та армія точно пішла б на українську територію, тому що її командувачем був Лебідь. Ми встановили тоді контакт з начальником Служби безпеки. Він, до речі, брав участь у Вільнюській операції.

Ми його потім «вивезли» до Києва і мали з ним довгі переговори. У нас була одне завдання: не допустити війни на нашій території, щось робити з біженцями і провести демаркацію кордону. Було незрозуміло — він українсько-придністровський чи українсько-молдовський? Адже Придністров’я не визнано, вже не кажучи про економічні складові. Коли ми говоримо про схожість і відмінності — 100% повторення не буває, але технологія в радикальних речах, які розвертали ситуацію, практично повторюється. Спочатку це було у Придністров’ї, потім у Криму і на Донбасі. Технологія одна й та ж сама.

С.П.: — У Придністров’ї проживають близько 150 тис. етнічних українців, з них майже 90 тисяч мають громадянство України. Для дипломатів це серйозна проблема, тому що у нас немає консульської установи на цій території, а громадян багато. Україна кілька разів офіційно ставила питання щодо відкриття консульства. Але Молдова не йде на це, бо створюється певне визнання, адже це дипломатичні відносини.

Є.М.: — Знаєте, через який механізм тоді ще хоч трохи підтримувалась українська присутність? Ми привезли через міністерство освіти дуже багато книжок для шкіл. Це були 1994—1995 роки. Тоді ще було чимало україномовних шкіл у Придністров’ї й досить потужна українська громада. Цей механізм можна було активно використовувати в плані духовного і культурного впливу. Тут не було прикмет державних функцій. Але згодом про це забули, так само, як пізніше в Криму.

«У ПРИДНІСТРОВ’Ї ЗА 23 РОКИ ВИРОСЛО НОВЕ ПОКОЛІННЯ, ЯКЕ НЕ ЗНАЄ МОЛДОВИ»

Валентин ТОРБА: — Як живуть мешканці Придністров’я разом із мешканцями іншої Молдови?

С.П.: — Люди адаптуються. На рівні простих людей особливих проблем немає. Багато родичів є по обидва береги. У них існує певна Зона безпеки, яка пролягає по фарватеру Дністра. Там є пости, але немає концентрації військ. Ці миротворчі пости на мостах, які перетинають Дністер. Миротворці — це придністровський, молдовський і російський контингенти. Все це називається Об’єднаною групою військ — ОГРВ. Цьому формату передувало багато варіантів рішень врегулювання. Керує всім цим Об’єднана контрольна комісія (ОКК), яка складається вже з більш широкого формату і на її засіданнях також присутні десять українських спостерігачів. Але останні півроку ОКК майже не працює, бо триває постійне напруження. Молдова не вважає, що це є кордон, а лише адміністративна межа. Придністровці зі свого боку побудували повноцінний кордон із пунктами пропуску, які обладнані усім необхідним, є прикордонники, є митники і представники спецслужб.

Є.М.: — Якщо уявити, що в Придністров’ї не буде російських військ, то чи буде реальне підґрунтя для конфлікту?

С.П.: — Між людьми там реального конфлікту немає. Багато молдовських політиків народилися на території Придністров’я. У Молдові, до речі, дуже поширені міжродинні зв’язки. Коли я їхав працювати в Молдову, мені казали: те, що ти комусь скажеш, буде одразу відомо серед широкого загалу. Але у Придністров’ї за 23 роки виросло нове покоління, яке не знає Молдови.

Є.М.: — Чи заважає Молдові проблема з Придністров’ям у справі європейської інтеграції?

С.П.: — Спочатку вважали, що це буде серйозною перепоною. Але в ЄС розуміють, що справа Придністров’я не одного дня. Це досить тривала проблема. Тому Європа почала реально спілкуватися з Молдовою, яка, у свою чергу, почала демонструвати реальні результати. Наприклад, по безвізовому режиму. Вже два роки, як Молдова ввела біометричні паспорти. 2014 року Республіка Молдова офіційно отримала безвізовий режим з країнами ЄС. Коли вели переговори щодо зони вільної торгівлі з європейцями, то Молдова залучала придністровців, але ті сказали, що можуть бути лише спостерігачами, а не їх учасниками. Тепер вони начебто й хочуть, бо розуміють, що після 2015 року у них будуть проблеми з постачанням виробленої продукції, але на офіційному рівні вони говорять, що з ЄС бажають мати прямі відносини без у часті Кишинева. Таким чином, вони самі себе заганяють у глухий кут. У них і без того економіка на межі. Вони існують завдяки російським дотаціям. Дефіцит у їхньому державному бюджеті становить більше 60%.

Є.М.: — Тобто фактор Придністров’я як неврегульованої території для Молдови не є перепоною для євроінтеграції?

С.П.: — Так. Це те, що треба враховувати й Україні. Але у Молдови є ще одна підспудна проблема, бо не всі політики там хочуть рухатися в бік Євросоюзу.

Є.М.: — Оскільки Придністров’я — це заморожений конфлікт на кордоні з Україною, а у нас тепер Крим буде замороженим конфліктом, Донбас, то які перспективи з точки зору українських інтересів й ефективності ОБСЄ, з одного боку, і впливу Росії з другого, що цей конфлікт на Донбасі залишиться замороженим, і що може протиставити цьому Захід в особі ОБСЄ, яка бере участь у форматі «5+2»?

С.П.: — Формат «5+2» — це дві сторони конфлікту Кишинів — Тирасполь, посередники: Росія, Україна і певною мірою ОБСЄ і два спостерігачі США і ЄС, які не мають права голосу. Власне, Росія там виступає як сторона, яка постійно проти, і Придністров’я по суті виконує інструкції Росії. І вони разом у «5+2» виступають як одне ціле. Україна більше веде себе нейтрально, але коли треба, то виступає проти Росії, проти Придністров’я. Тому останнім часом придністровці кажуть, що Україна стає на бік Молдови у конфлікті. І про це постійно заявляє представник від Придністров’я Ніна Штанскі, яка дуже чітко відпрацьовує всі російські сценарії. Вона закінчила аспірантуру в МГІМО, захистила кандидатську дисертацію по Придністровському конфлікту. Штанскі була керівником виборчої кампанії Шевчука, і росіяни її виставляють як головного опонента Кишиневу. Оскільки Кишинів зайняв дуже скромну, чи, швидше, неактивну позицію у придністровському врегулюванні, вона їх у тактичному плані інколи переграє.

«ПРИДНІСТРОВЦІ РОЗРОБЛЯЮТЬ СТРАТЕГІЮ ВИТІСНЕННЯ УКРАЇНИ З ФОРМАТУ «5+2»

Є.М.: — Чи означає це те, що ЄС і США прочитують таку малу активність Кишинева, що це неактуальна проблема, і для нас це може викликати своєрідний дискомфорт з точки зору потенціалу підпалювання Придністров’я по новому заходу?

С.П.: — Гадаю, що певною мірою це так. І особливо це відчувається зараз, коли ми почали боротьбу з корупцією зокрема й на кордоні. Для Придністров’я це досить чутливо, і вони тепер ставлять питання, що Україна не виконує своїх функцій посередника, тому що не дотримується зобов’язань, які впливають на те, щоб не було штучних перепон щодо вільного перетину товарів, людей і таке інше. Оскільки ми закрили кордон майже для всіх власників російських паспортів, які проживають у Придністров’ї, а там їх понад 150 тис., то для них це відчутно. Крім того, митниця почала чітко контролювати підакцизну продукцію: цигарки, алкоголь, а це основне джерело прибутку для місцевої влади. То вони вже розробляють стратегію витиснення України з формату «5+2» під виглядом того, що наша держава не виконує функцію посередника.

Є.М.: — А що можете сказати про роль ОБСЄ як інституції, порівнюючи її поведінку на Донбасі?

С.П.: — Я працював із трьома главами Місії ОБСЄ в Молдові. Коли я приїхав, там був американець О’Ніл, який добре знав російську мову. Він хотів активно працювати. Це не сподобалося Росії, і там його оголосили персоною нон-грата. Він колекціонував радянські довоєнні плакати. Перебуваючи в Росії, він купив ці плакати. І на кордоні його змусили показати їх і сказали, що це культурна цінність, а в нього немає дозволу Міністерства культури РФ на вивезення цих плакатів. О’Ніла звинуватили в контрабанді й поставили питання, що він не може мати статус дипломата і є персоною нон-грата в Росії. Його відкликали з цієї посади. Традиційно посаду Глави Місії ОБСЄ в Молдові займають американці. Після нього приїхала Дженіфер Браш, яка мала досвід врегулювання конфліктів на Балканах. І вона з американською прямотою вирішила, що таким же способом можна працювати і з питань придністровського врегулювання. І вона викликала бурю неприйняття з боку придністровських лідерів, зокрема Ніни Штанскі, яка через Москву домоглася відкликання пані Браш. Зараз приїхав новий американський представник Майкл Скенлан. Він досвідчений спеціаліст і досить обережно діє, не йде на конфлікти.

Свого часу мандант цієї Місії було погоджено з Тирасполем через обмін листами між Смирновим і керівництвом ОБСЄ у Відні. Там було прописано, що представники Місії мають право безперешкодно їздити в Придністров’я без обмежень. Зараз придністровці ввели для дипломатів Місії режим, згідно з яким перед тим як їхати на цю територію, треба офіційно повідомити за декілька днів їхнє «міністерство закордонних справ». А в них буває ситуація, коли вони беруть участь у роботі Об’єднаної контрольної комісії і контролюють ситуацію у Зоні безпеки. А виникають ситуації напруження, коли треба негайно туди їхати. І представники ОБСЄ взагалі стали відмовлятися від поїздок у Зону конфлікту. Тобто звели нанівець активну роботу цієї Місії.

І єдине, що вони тепер виконують — це виступають модераторами на переговорах. Оскільки окрім формату «5+2» є ще формат «1+1», коли зустрічаються між собою політичні представники сторін конфлікту, як правило, це відбувається в офісах ОБСЄ: у Бендерах, Тирасполі та в Кишиневі. Вони по черзі зустрічаються на тій чи іншій території. Останніми місяцями ці зустрічі не проводили. Оскільки в Молдові відбувалася виборча кампанія, придністровці взяли відповідну паузу. Вони також увічі чи тричі виступали проти проведення переговорів у форматі «5+2», і у 2014 році порядок денний по цих переговорах не було виконано.

У цьому році головування в ОБСЄ перейшло до Сербії, Спецпредставник діючого голови сербський посол Радойко Богоєвич, який одночасно є діючим послом Сербії у Польщі, сподівається на відновлення повноцінних переговорів у форматі «5+2», але це зробити буде не просто.

«ЯКБИ МІЖ РОСІЄЮ ТА ПРИДНІСТРОВ’ЯМ НЕ БУЛО УКРАЇНИ, ТО РОСІЯНИ ТАМ БИ РОБИЛИ ВСЕ, ЩО Б ЗАБАЖАЛИ»

Є.М.: — Що можна нині сказати про статус колишньої 14 російської армії, чи залишається у правовому сенсі можливість для Росії швидко розширити плацдарм цієї армії, і що де-факто залишилося сьогодні від її присутності?

С.П.: — Оскільки певний контингент цієї армії був місцевим, то ці місцеві й залишилися. Реально статусу збройних сил Росії немає, окрім миротворчого контингенту чисельністю 1200 чоловік. Із них 600—800 чоловік несуть вахту і чергування на постах у Зоні безпеки, переважно охороняють мости через Дністер. Решта — охорона складів у с. Ковбасна. Але ще раніше Смирнов заявив, оскільки ці склади з боєприпасами в с. Ковбасна знаходиться на території Придністров’я, то й все майно цих складів є власністю Придністров’я. Для того щоб Росія не могла вивести по своєму розумінню ці боєприпаси придністровська влада встановила навколо цих складів свою охорону.

Є.М.: — Тобто якщо Росія раптом вирішить терміново надати допомогу російськомовному населенню, то зброї чи боєприпасів туди багато завозити не треба?

С.П.: — Зброї — ні. У Придністров’я є своя декілька тисячна армія, у них є танки, БТР... Але оскільки там проживає майже 150 тис. осіб із російськими паспортами, то вони можуть швидко сформувати, принаймні, відповідний військовий контингент. Там є люди, які служили в Афганістані та різних гарячих точках. Крім того, там ще є козаки, які ще залишилися з 1990-х років. І ці козаки, мабуть, прибули з Краснодарського краю, займають активну позицію.    

Якби між Росією та Придністров’ям не було України, то росіяни там би робили все, що забажали б, оскільки Молдова не має можливості контролювати цю ділянку кордону, яка становить 452 км українсько-молдавського державного кордону — це більше ніж під Іловайськом на Донбасі. І лише зараз, за час моєї роботи послом, у грудні 2009 року Україна розпочала демаркацію і майже завершила її на своїй території. На сьогодні вже демарковано на цій ділянці 448 км кордону.

ПРО «П’ЯТУ КОЛОНУ» ТА РОСІЙСЬКУ МЕНТАЛЬНІСТЬ

М.С.: — А чи може вступити Молдова до ЄС без Придністров’я?

С.П.: — Молдова підписала Угоду про асоціацію з ЄС та не питала у Придністров’я дозволу на це. Так само вони можуть вступити до ЄС, хоча до цього далеко — вони ще не імплементували Угоду про асоціацію. Хоча молдовани заявили, що 2015 року хочуть подавати заявку на вступ, а у 2019—2020 роках сподіваються на можливий вступ. Якщо згадати, що Україні за три роки переговорів ЄС не дав формулу щодо перспективи членства, то мабуть і з Молдовою вони також не будуть поспішати. Загалом, ЄС вже надав Молдові безвізовий режим, підписав з нею Угоду, тому питання вступу також залежить від нього.

Росія ж проводить у Молдові тактику, що відрізняється від застосованої в Україні. На нас чинять прямий військовий, економічний, політичний та інформаційний тиск. У Молдові ж вони обрали чинником впливу опозиційні сили та починають створювати «п’яту колону», підтримуючи їх матеріально та інформаційно. Це спрямовано на те, щоб сама Молдова розпалася без будь-якогось зовнішнього втручання. А підстави для цього є: майже 50% населення не визначилося з європейським вибором, і вони набагато більш віддалені від його підтримки, ніж населення України. У них переважає радянська ментальність та недовіра до проєвропейських політиків.

У Придністров’ї ви можете побачити Радянський Союз у зменшеному вигляді. Підтримка патерналізму серед населення — це сценарій нашого східного сусіда. Нові покоління виховуються не в європейському, а в російському дусі. Вони не бачать іншого світу, адже, щоб виїхати з цієї території, потрібен якийсь чинний паспорт — молдавський, російський, український або румунський.