Агресивність із зігнутою спиною
Президент України Леонід Кучма поставив дипломатії завдання — втілювати свої ініціативи в життя активно й навіть агресивно, щоб голос України був почутий міжнародним співтовариством. Так би, власне, й мало бути — якщо країна дійсно хоче, щоб її бодай знали в світі.
Ініціатив було вже багато — Київ брався мирити Кишинів і Тирасполь, бути посередником у розмовах НАТО з Москвою, встановлювати мир в Югославії, продавати Європі каспійську нафту й таке інше. Закінчувалися завжди нічим — українських ініціатив просто не чули, на що в Києві стали вже навіть ображатися.
Чому так поводилися з українськими ініціативами, зовсім не поганими за своєю суттю — стало зрозуміло під час візиту до України російського прем'єр-міністра. Сергій Степашин вперше назвав Україну союзником і домагався запровадження подвійного громадянства, він не дезавуював виступ свого співвітчизника адмірала Комоєдова — той заявив, що «стоятимемо в Севастополі вічно», він поводив себе як повновладний господар — і нічого. Проковтнули. Лише до пропозиції подвійного громадянства, яке Кучма п'ять років тому гнівно відкидав, на цей раз, як сказано в повідомленнях, поставилися без особливого захоплення. Як саме — не сказано. Всі балканські ініціативи завершилися тим, що Москва, яка явно надихала Мілошевича, демонстративно відкликала свого представника з НАТО, провела провокацію з захватом приштинського аеропорту, тепер запрошує Україну брати участь у своїй програмі відбудови Югославії. Київське мовчання у відповідь, очевидно, було знаком згоди. А з такою «агресивністю» — важко думати, що й надалі хтось з Україною рахуватиметься.
Генеральна лінія української зовнішньої політики коливається — «і нашим, і вашим». Коли на носі вибори — не до агресивності, чіткої та ясної політики, у тому числі — й зовнішньої. Особливо — російської, яка взагалі часто викликає враження, що формується невідомо де й невідомо ким.
А коли незрозуміло, про що йдеться — чий Україна союзник і чий вона партнер, чого вона хоче від Заходу і як вона планує надалі поводитися з Росією, як вона реально ставиться до Лукашенка і що вона реально може на Кавказі та в Придністров'ї.
Українські ініціативи нікого не цікавитимуть — доки виробництво її літаків фінансуватиметься Росією, доки вона принижено згинатиме спину та вислуховуватиме все, що прямо протирічить її інтересам, аби лише пробачили старі борги та знову щось позичили.
