Багатовекторність по-казахстанськи
Три місяці із дванадцяти, що випали на головування Казахстану в ОБСЄ, надто малий строк, щоб робити якісь висновки, але достатній, щоб оцінити, з яким завзяттям Астана взялася влити нову кров у цю, визнаємо, формально глобальну (56 держав), але, на справі, давно кволу структуру. Для широкого загалу ОБСЄ звучить лише, коли йдеться про його місії спостерігачів на виборах в країнах-учасницях. Інші задекларовані напрямки діяльності, передусім, вирішення «заморожених» конфліктів і самі опинилися «замороженими». Останній саміт лідерів країн ОБСЄ відбувся аж у 1999 р., але запам’ятався хіба що несподіваною заявою тодішнього російського президента Б.Єльцина про зняття стратегічних ракет із бойового чергування, яку негайно кинулися корегувати (спростовувати) його радники та речники.
Астана не приховувала, що головування — це й справа престижу країни. Як зазначав президент країни Н.Назарбаєв, «головування в ОБСЄ я відношу до стратегічних національних проектів — дуже важливим досягненням нашої країни за роки незалежності та її зростаючого авторитету».
Казахстан дійсно упродовж кількох років настійливо виборював головування в ОБСЄ. Найдієвішу підтримку надала тоді Астані Іспанія. Найбільший опір чинила Британія. Не останнім серед аргументів, які зламали спротив, було й таке: Казахстан, враховуючи тісні відносини з Росією, переконає її змінити власне скептичне, якщо не зневажливе, ставлення до організації, свідченням чого, наприклад, було обмеження місії спостерігачів ОБСЄ на виборах в Держдуму в 2007 р.
Але Астана не стала спочивати на лаврах, на відміну від попередників із числа «розвинутих демократій», не обмежилася формальним перебиранням головування, щоб за рік його, даруйте, здихатися. Активні вояжі міністра закордонних справ країни засвідчили, що Астана намагається «підштовхнути до миру» учасників застарілих конфліктів, передусім, у Карабаху та Придністров’ї, аби бодай відновити встановлений колись ОБСЄ формат мирних переговорів. Сприятливим фактором для свого посередництва Астана вважає власне «нейтрально-коректне» ставлення до всіх учасників конфліктів.
Звісно, Казахстан не тішить себе ілюзією, що за рік він впорається з усіма накопиченими роками шухлядами нерозв’язаних проблем організації. Тим паче, коли, як уже зазначалося, інші втратили сподівання на цю структуру. Аби відновити заангажованість усіх 56 держав, Астана хоче провести саміт лідерів. Формально ніхто не проти, але, щоб зібрати їх, потрібно дійсно зачепити за живе. Тому першочерговим питанням для ймовірного саміту Астана пропонує ситуацію і загрози з Афганістану, підрахувавши, що 23 країни-учасниці так чи інакше туди втягнуті, отож, зацікавлені у спільному пошуку шляхів стабілізації й усуненні таких загроз, як міграція біженців, наркотрафік, тероризм.
Нарешті, головування в ОБСЄ є для Астани ще одним важелем реалізації власних національних інтересів.
Астана резонно розглядає головування в ОБСЄ як засіб реалізації свого проголошеного курсу «Шлях у Європу», кінцевим пунктом якого цілком може стати членство в ЄС. Принаймні, таке не виключають на Заході.
Як стверджує впливовий у стані британських консерваторів (очевидно, переможців майбутніх парламентських виборів) депутат Європарламенту і її речник щодо зовнішньої політики Чарльз Теннок: «Казахстан географічно має тверді підстави на членство в ЄС через процес розширення Союзу і політично — через повне забезпечення прав християнської меншості».
Тому Астана цілком щиро вітає майбутнє укладання угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС. «Уже третина нашого експорту припадає на Європейський Союз, говорить посол Казахстану в Україні Амангельди Жумабаєв. А якщо спільний європейський ринок включить в себе Україну, то, очевидно, що цей ринок стане і ближчим, і доступнішим для продукції із Казахстану».
Вичерпною здається характеристика поведінки Астани на міжнародній арені індійським політологом Індранілом Банержі: «Ключовим словом зовнішньої політики Казахстану є «багатовекторність», підхід, що переслідує кілька цілей, не віддаючи першості жодній з них. Це означає, що Казахстан долучається до різних міжнародних гравців, не віддаючи перевагу жодному з них». Французький сенатор Аймері де Монтеск’є вказує на причини обрання Астаною «багатовекторного підходу» — географічне розташування, вплив потужних гравців та власні стратегічні інтереси: «багатовекторна зовнішня політика зберігає баланс у відносинах з Росією, Китаєм, США та Європейським Союзом в наведеному переліку».
Зовнішня політика Казахстану дійсно багаторівнева: свої цілі Астана реалізовує як на двосторонньому, так і на регіональному та світовому рівнях. Казахстан вбачає забезпечення власної безпеки у залученні країн-«важковиків», сусідів і країн неосяжного азійського регіону у різноманітні структури, аби гармонізувати і урівноважити їхні інтереси та амбіції. Звідси стає зрозумілою активність Астани у таких структурах, як Шанхайська організація співробітництва (ШОС), ЄврАзЕС, ОДКБ. Більше того, Казахстан цілком уже може похвалитися життєздатністю власного дітища — Конференції із взаємодії та заходів довіри в Азії (КВДА). Народившись у форматі наради за ініціативи президента Назарбаєва ще у 90-х, у 2002 р. ця структура формально оформилася як міждержавна організація із постійно діючим секретаріатом. Кожна держава-учасниця бере на себе функцію координатора того напрямку, який найбільше відповідає її інтересам. Наприклад, Індія курує енергетичну безпеку і транспортні коридори. На сьогодні КВДА об’єднує 20 держав, серед яких досить назвати Росію, Китай, Індію, Пакистан, Туреччину... І процес долучення держав не зупиняється. У 2008 р. повне членство отримали Об’єднані Арабські Емірати, а Катар — статус спостерігача. З огляду на поточну ситуацію унікальність організації полягає ще у тому, що на її самітах за одним столом сидять президенти Ірану і Ізраїлю. До слова, Астана сподівається, що майбутній саміт КВДА 7—8 червня у Стамбулі послужить і майданчиком для палестинсько-ізраїльських перемовин. Казахстанська сторона повідомила, що президенти Казахстану і Туреччини уже надіслали запрошення Президентові України взяти в ньому участь.
