Берлусконі, Монті та майбутнє італійської політики

В інтерв’ю, датованому 1994 роком, відразу після виборчої кампанії, яка привела його до влади вперше, Сільвіо Берлусконі відкрив секрет свого успіху: «В мене є багато грошей, й італійці хочуть мати багато грошей; в мене є жінки, й італійці люблять жінок; я — власник одного з лідируючих футбольних клубів, й італійці люблять футбол». Його чесне зізнання, яке було приховане протягом досить тривалого часу та заново віднайдене завдяки нещодавно відзнятій документальній стрічці, розкриває таємницю симпатії виборців до політичної передвиборчої програми Берлусконі. Він ніколи не був зацікавлений ані в тому, щоб презентувати себе, ані в тому, щоб презентувати свою програму в елітарний спосіб. Зламавши традиції, що тривали від часів заснування Італійської Республіки (1948), Берлусконі висунув політичну програму, яка не мала на меті бути орієнтиром, що височіє над італійським народом; натомість прагнула бути такою, яка йтиме з ними в ногу та вказуватиме на їхні недоліки, й у такий спосіб стане засобом ідентифікації. Зробивши це, окрім всесвітньо відомої репутації Великого актора, він заявив про себе як найпотужнішого італійського соціолога з часів Другої світової війни. Він справді досконало знав італійське суспільство, він викликав невдоволення людей зі спірними смаками, і він приніс їх у вимір публічної моралі, засуджуючи те, що досі було заборонено політичним класом як таке, що не відповідає нормам моралі та недоречне. Крім того, він дозволив, щоб вони стали моральними принципами не лише в приватній, а й і політичній сфері. У такий спосіб благочестиве та відстале суспільство, яким до того було італійське, наблизилось до сучасності. Те, що до того часу було заборонено, з огляду на невідповідність нормам моралі, почало бути прийнятним та зрештою стало зразком. Берлусконі не лише розумів і направляв італійське суспільство, щоб мати з того виборчі переваги, він також гарантував це страшне modus vivendi — тимчасове врегулювання, про яке повідомляють італійські та міжнародні засоби масової інформації.

Крім того, кожного разу, коли виникала проблема, а за 20 років перебування на посаді країна зіткнулася з багатьма, він перетворював її на невідкладну, легітимуючи свою сильну особистість та подаючи себе як героя, що рятує батьківщину (це ще одна річ, яка, як вчить нас історія, дуже подобається італійцям). І не мало значення ані те, що так звану невідкладну ситуацію було створено через недотримання самими італійцями принципу — що «хворобі легше запобігти, ніж її лікувати», про що було відомо Берлусконі, й він сам цим не раз зловживав; ані те, що такі невідкладні ситуації забезпечували лише короткострокові урядові перспективи. Берлусконі справді шукав такого підходу, тому що він дозволяв йому досягнути кращого консенсусу та вищого рівня популярності, делегуючи проблеми, ті серйозні проблеми, а не їхнє штучне недійне висвітлення, наступному уряду.

У такій ситуації Маріо Монті прийшов до влади. Справді, коли практика вирішення так званих невідкладних ситуацій та її нищівні наслідки для країни вже були на межі вибуху, його відступ був неминучий. Відступ, відповідно до того, про що ми щойно розповіли, насправді був радше спричинений пильною увагою італійців до скандалів із його особистим життям, аніж з тим, що він призвів країну до руйнівного стану. Маріо Монті вступив на посаду та на одній із перших своїх прес-конференцій, глибоко розуміючи ситуацію в країні після Берлусконі, виступив за системну реформу, першою метою якої буде зміна менталітету італійців. Він знав напевне, яким шкідливим для італійського суспільства був берлусконізм та як він створив суспільство по своєму образу. Проте завдання Монті та технічного уряду, який він очолював, мало перевагу. Враховуючи той факт, що він не був делегований напряму народом, він міг уникнути спроб досягнути руйнівного політично-виборчого консенсусу та міг впроваджувати необхідні непопулярні заходи, які вимагав Європейський Союз і до яких підштовхувала ситуація в країні. Проте італійські виборці, розлючені недолугим управлінням та економічною ситуацією, що викликає занепокоєння, після терплячого першого періоду, здається, почали потроху відпускати своє незадоволення тими, хто виступав за жорстку економію. Динаміка короткострокового консенсусу, хибного висвітлення в медіа та передачі наслідків наступному урядові стали методами, до яких усі звикли, й тому реформи на довгострокову перспективу, які почав втілювати уряд Монті, почали викликати несхвалення більшості італійців. Це підкреслює ще одну особливість італійців, про яку добре відомо як Берлусконі, так і Монті: вони надають більшої ваги особистим інтересам, короткостроковим перспективам заможності, аніж загальному благу країни та довгостроковим вигодам, які так потрібні країні, близькій до стану банкрутства. Відображенням того, про що ми говорили дотепер, є суттєва відмінність між Берлусконі та Монті: перший із них — представник середнього класу, він звертається до мас, він зацікавлений у популярності, його головний інтерес — це його політично-виборчий успіх; другий — представник еліти, він звертається до відповідальної еліти, яка все ще вболіває за долю країни, він зацікавлений у досягненні консенсусу щодо змісту його політики, він передусім вболіває за загальний добробут країни (коли він обійняв посаду, він відмовився від зарплати прем’єр-міністра). Дані, які було отримано в ході нещодавнього дослідження, показують цю різницю в підходах та підкреслюють той факт, що виборці Берлусконі належать до середнього класу італійців, а виборці Монті — до вищого класу.

Виборчі змагання 2013 року дозволять нам зрозуміти, наскільки модель суспільства Берлусконі ще вкорінена, та чи короткий досвід урядування Монті змінив хоч якоюсь мірою ці тенденції. Сьогодні ми ще не знаємо, чи братиме Берлусконі участь у наступних перегонах. Наразі він тихо розмірковує та чекає на реформу у виборчому законодавстві, щоб зрозуміти, наскільки воно підходитиме для його переобрання. Єдиний факт відомий нам напевне, найбільш депресивний факт полягає в тому, що Монті не висуватиме свою кандидатуру. Незважаючи на численні заохочення, він все ж таки відхилив таку можливість, бажаючи найкращого, в найвищих інтересах країни тим, хто братиме участь у виборчому змаганні. Це найтривожніша впевненість, перед якою Італія могла постати в такій глибокій кризі. Будь-хто, не лише Берлусконі, хто вступить на посаду після виборів, які відбудуться в квітні, наново запустить формат, в якому важитиме короткостроковий консенсус, хвилюючись більше через можливу втрату популярності, ніж через інтереси країни, та нейтралізує досягнення правління Монті з тим, щоб задовольнити своїх сліпих виборців. Платон писав у своїй праці «Республіка», що існують три типи правлячого класу, які можуть мати владу: політики, технократи та філософи. Після невдач із першими, а скандали останніх днів це лише підтвердили, та визнаючи, що третій тип є радше романтичною утопією, можливою лише як теоретична гіпотеза, другий варіант лишається єдиною можливістю, яку реально спробувати використати. Проте, здається, ані італійці, ані технократи не налаштовані на це. Бертольд Брехт пояснював 70 років тому, що невдача — це характеристика не країни, яка не має героїв, а країни, яка потребує їх. Чи було це пророчою згадкою Італії XXI століття?