Білоруський Канів
Угоду, підписану між двома головними опозиційними претендентами на посаду президента Білорусі — Володимиром Гончариком і Семеном Домашем — можна вважати дійсно знаменною подією у політичній історії сусідньої країни. За кілька місяців до виборів білоруської опозиції ніби й не існувало, вона виглядала маргінальною, мітинговою, майже розчавленою катком лукашенківських спецслужб. Однак тепер білоруські політики виглядають людьми, здатними дійти згоди, поступитися амбіціями заради майбутнього своєї країни. Домаш зняв свою кандидатуру на користь Гончарика, однак і Гончарик, якого підтримали інші опозиційні кандидати, погодився у випадку перемоги значно обмежити президентські повноваження й доручити Домашу формування нового білоруського уряду.
Питання навіть не у тому, чи здатний єдиний кандидат опозиції перемогти Лукашенка. Питання — у перспективному існуванні політичної культури в нової білоруської еліти. Час Лукашенка рано чи пізно мине, а ця культура залишиться.
Перед останніми президентськими виборами в Україні ми спостерігали зовсім іншу ситуацію. Хоча мало б бути навпаки: адже в Україні питання стояло — якою їй бути, а в Білорусі — чи бути їй взагалі. Українські передвиборчі змагання мали бути набагато більш технологічними, однак недовга історія «канівської четвірки» довела, що питання політичної культури в українській політиці не є вирішеним. Тільки два учасника з чотирьох виявилися здатними виконати спільне рішення: інші два — не буду пригадувати прізвищ, бо одного вже немає у політиці, а другий маргіналізується на очах — виявилися дріб’язковими, амбітними, недалекоглядними. І цивілізованої боротьби за президентство в Україні не вийшло. А вийшов —російський варіант, президент проти комуніста. Варіант візантійський, що продемонстрував усьому світу, як далеко ми від Європи і як близько до «керованої демократії».
В Білорусі тепер можуть відбутися європейські вибори — і навіть якщо Лукашенко на них виграє, використовуючи державні можливості, залякування й фальсифікацію, ця країна все одно піде вперед, позбудеться й свого першого невдахи-президента й його інтеграційних авантюр. А ми ще будемо вчитися у білорусів політичній культурі та ввічливо називати їх «північними сусідами»...
