Борис ТАРАСЮК: «Україна здатна боротися за високі посади в загальноєвропейських структурах»
Минулого тижня у Відні було обрано нового Верховного комісара ОБСЄ з питань нацменшин. Ним став представник Швеції Рольф Екеус, Україна ж тоді зняла з голосування свою кандидатуру колишнього міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. Однак місяць тому в Києві вважали, що Тарасюк мав шанси перемогти. «День» попросив прокоментувати ситуацію самого п. Тарасюка, який переконаний, що шанси в нього були і що «рука Москви» мала місце. Своїх подальших планів екс-міністр поки що не оприлюднює.
— Якими були мотиви висунення вашої кандидатури?
— Такий крок мав свої підстави і логіку. Маючи одне з найкращих законодавств у Європі у сфері національних меншин, яке відповідає високим стандартам ОБСЄ і Ради Європи, українська влада (як виконавча, так і законодавча) створила всі умови для реалізації на практиці цих високих стандартів. Серед усіх політичних партій в Україні склався консенсус щодо питання національних меншин. У результаті цієї політики і практики в Україні офіційно зареєстровано 270 громадських організацій національних меншин; їхні представники працюють в органах виконавчої і законодавчої влади всіх рівнів; тисячі шкіл, газет, десятки телевізійних каналів навчають, пишуть або транслюють мовами національних меншин.
Україна стала єдиною державою, де місія ОБСЄ, заснована у зв’язку із ситуацією в Автономній Республіці Крим, успішно виконала свій мандат і припинила свою діяльність 1999 року, що було високо оцінено на саміті ОБСЄ в Стамбулі. Того ж року керівництво України попросило ОБСЄ заснувати в Києві Центр етнічних досліджень, який підпорядковувався б Верховному комісару з питань нацменшин і розширював би його аналітичні та прогнозні функції.
Українська влада налагодила конструктивну співпрацю з питань національних меншин iз усіма сусідніми державами, уклавши відповідні двосторонні угоди або включивши спеціальні статті до договорів із цими державами.
Нашій державі вдалось не лише підтримувати міжетнічний мир і злагоду всередині країни, а й виступати посередником або миротворцем у тих країнах або регіонах, де спалахнули вогнища міжетнічних конфліктів (Хорватія, Боснія і Герцеговина, Косово, Абхазія, Нагірний Карабах).
Нарешті, ні Україна, ні жодна з нових незалежних держав не була і не є представленою в керівництві ОБСЄ та Ради Європи. У той же час представник Західної Європи обіймав посаду ВКНМ протягом 7 років.
Для мене це рішення було далеко не простим. Я розумів, що шанси вибороти посаду ВКНМ були «50х50». Але ж вони були! Як уже зазначалося, з моменту створення цієї посади 1992 року її незмінно обіймав колишній міністр закордонних справ Нідерландів Макс ван дер Стул. У листопаді минулого року, напередодні Стамбульського саміту ОБСЄ, була спроба обрати нового Верховного комісара з-поміж трьох кандидатів, що були офіційно висунуті країнами — членами ЄС (Португалією, Австрією та Швецією). Але ця спроба закінчилася поразкою, в результаті якої повноваження Макса ван дер Стула були подовжені, як виняток, на один рік, тобто до листопада 2000 року. Станом на жовтень цього року країни ЄС були ще далі від консенсусу щодо єдиного кандидата, ніж рік тому. Постало закономірне питання: чому на цю посаду не може претендувати представник України, досягнення якої у сфері національних меншин загальновизнані? Як людина, котра добре володіє цією тематикою, в жовтні ц. р. мені було запропоновано вступити в боротьбу за цю посаду. За погодженням із Президентом, 19 жовтня міністр закордонних справ Анатолій Зленко офіційно висунув мою кандидатуру головуючій у ОБСЄ Австрії як людини, «яка добре відома в країнах ОБСЄ». При цьому я добре розумів, що поразка може позначитися на моєму авторитеті. Але переймався цим найменше, оскільки розумів, що хтось же має починати… Для скептиків хотів би відразу зазначити, що робота за кордоном ніколи не була для мене метою. Отже, цей мотив не був для мене визначальним. Переважало прагнення довести, що Україна здатна боротися за високі посади в загальноєвропейських структурах, це відповідало б її ролі і місцю в зміцненні стабільності та безпеки. Переконаний, що такий час настав!
Одночасно із внесенням кандидатури всім закордонним установам України в країнах-членах ОБСЄ було дано відповідні доручення. Мною особисто були проведені зустрічі або телефонні розмови з майже п’ятдесятьма главами зовнішньополітичних відомств і міжнародних організацій. Перша така розмова відбулася вже 20 жовтня з російським міністром Ігорем Івановим. Наступного тижня у Відні за участю нашого представництва було проведено зустрічі з главами близько 30 делегацій при ОБСЄ. Для особистих зустрічей із міністрами закордонних справ узяв участь у роботі Римської конференції (3—4 листопада) з нагоди 50-річчя Європейської конвенції із прав людини та Комітету міністрів Ради Європи в Страсбурзі (8 — 9 листопада). Значну роботу було проведено нашими закордонними установами. У результаті, напередодні Віденської зустрічі ОБСЄ ми мали підтримку урядів майже 20 країн, що представляли 5 регіонів ОБСЄ, 11 із 12 країн- учасниць СНД та 9 із 13 країн, що були під мандатом ВКНМ. Усе це свідчило про авторитет, якого набула Україна внаслідок своєї виваженої зовнішньої політики і, зокрема, внаслідок своєї ролі неупередженого посередника та миротворця.
— Що ви можете сказати про суперників? — Напередодні Віденської зустрічі їх було троє: португалець Жозе Кутілейро (колишній Генеральний секретар Західно-Європейського Союзу), швед Денієл Таршис (колишній Генеральний секретар Ради Європи) та бельгійський сенатор Ален Дестекс. Перших двох знаю особисто багато років і на різних посадах. Iз Д. Таршисом зустрічався ще до його обрання Генсеком РЄ у Швеції під час мого робочого візиту як заступника міністра. Із Ж.Кутілейро я був знайомий ще із часів роботи послом у Брюсселі. До речі, одразу після висунення моєї кандидатури зателефонував обом і поінформував їх, оскільки ціную нормальні людські стосунки понад усе. Тоді ж дізнався, що шведський уряд мав намір замінити кандидатуру Д.Таршиса на посла Рольфа Екеуса, який очолював місію ООН в Іраку, був послом у США, займався питаннями роззброєння (всупереч повідомленням деяких наших ЗМІ, ніколи не був міністром закордонних справ Швеції).
— Чому ж вас не обрали?
— Як ви розумієте, суперники були досить сильними та досвідченими. Проте жодна із країн не бажала поступатися. Усередині Європейського Союзу точилася боротьба за висунення єдиного кандидата. У ніч на 31 жовтня країни ЄС досягли консенсусу щодо кандидатури Р.Екеуса, якого також підтримали деякі країни-кандидати на вступ до ЄС. Таким чином, українському кандидату протистояв не інший кандидат, а ціла група країн. До того ж далекою від підтримки була російська позиція. У зв’язку із цим не можу погодитись із твердженням, що нібито тут не було «руки Москви». Була! Згадаймо лише оприлюднену напередодні Дмитром Рогозіним заяву думського комітету в міжнародних справах із «проханням» до міністра Ігоря Іванова не підтримувати українського кандидата. І це прохання було почуте (про це мені було відомо достеменно). До речі, країни ЄС використовували цю позицію як додатковий аргумент і важіль тиску на українську делегацію з вимогами «не заважати консенсусу» (не забуваймо, що навіть на той час українського кандидата підтримувало 18 країн!). Мотивацію та пояснення керівництва нашої делегації коментувати не буду. Результат відомий усім: Верховним комісаром ОБСЄ з питань нацменшин було обрано Р. Екеуса, але через його зайнятість — лише з липня наступного року. А до того часу знову продовжено, «як виняток», повноваження Макса ван дер Стула. До речі, декілька слів про М. ван дер Стула. Йому довелось починати і розбудовувати інститут Верховного комісара. Протягом 7 років він бездоганно виконував свої делікатні місії, демонструючи найкращі зразки «тихої дипломатії». Знаю про це і зі свого власного багаторічного досвіду співпраці з ним у зв’язку із ситуацією навколо АРК, а також у зв’язку з безпідставними звинуваченнями нашого «стратегічного партнера» щодо використання російської мови в Україні. Приємно було чути під час міністерського засідання ОБСЄ у Відні теплі слова вдячності на адресу Макса (ми з ним на «ти»), яких він, безперечно, заслужив.
