Червоне втрачає свій «хліб» — бар'єри свідомості
...Нарешті приїхали. Стою за скляними дверима гуртожитку в Західному Берліні і раптом усвідомлюю: з того боку — моя тітка з НДР! А за нею — чотирирічний Бернгард із Галле. А за ними — мій кузен. Із кузиною. Вона тримає за руку шестирічного Фрідріха — мого хрещеника. Мене тоді навіть на обряді хрещення не було. Через політичні причини. А тепер вони всі приїхали до мене.
...Це було через неповних сорок вісім годин після відкриття кордонів. Протягом того першого уїк-енду після 9 листопада Західний Берлін відвідало, за даними бургомістра Момпера, близько двох мільйонів осіб. На краях платформ метро — щільна стіна тіл. Перед банками — довжелезні черги людей за належними кожному громадянинові НДР щорічними DM100. Біля Альді та Вулворта — типовий натовп з універмагу «Центрум», що на Александерпляц. Тоді ж люди з НДР могли вперше роздивитися свій Александерпляц зісподу — за допомогою західноберлінського метро, що проїжджає під Східним Берліном через мертву станцію з тією ж назвою. («А-а-а, так он ми де їдемо!..») Сплюндровані телефонні будки, закритий для руху по колу бульвар Ку'Дамм, безплатні обіди, переповнені й місцями недіючі лінії метро, посередництво в дармових нічлігах, універмаг, що приймає східні марки за курсом чорного ринку, себто 1:10 — 20. Хонекер полюбляв повторювати, що соціалізм не об'єднати з капіталізмом, як вогонь із водою. Але ж об'єднали! Вода цілком загасила той вогонь.
Коли 13 серпня 1961 року під особистим керівництвом Еріха Хонекера було зведено Берлінську стіну, найбрутальніший вигляд вона мала на Бернауер штрасе. Люди з вікон просто стрибали на західний бік. І не всі тоді приземлялися в тенти західноберлінських пожежників. Працівник, котрому тоді пощастило перебігти саме на цьому місці, через 28 років став свідком руйнування стіни на Бернауер штрасе. Він стояв і плакав. 50-річна поштова працівниця, в котрої на тому боці немає жодної родини, 10 листопада, попри велику втому, все ж вийшла на міст біля прикордонного переходу Драйлінден. Вона стояла і спостерігала за чергою «трабантів»: «Я їм махала й ридала. Хотілося обійняти кожного...»
Тепер, через два тижні, початковий натовп поступився місцем сталому, а все ж дуже помітному збоку потокові. Серед прибульців із західного боку чути перші критичні репліки: «Тепер ми почуваємося закритими, нам тут позаймали всі автостоянки»... Деякі студенти зі Сходу прогулюють заняття і починають роззиратися в пошуках долі у західних навчальних закладах. Кількість уокменів і нових рекламних торбинок на східних вулицях зросла втричі. Також змінилося ставлення деяких людей до своєї роботи. Тим паче — до роботи за східні марки... Разом із тим в НДР легко відчути хвилю міжлюдської солідарності: працівники охоче пропонують свої послуги дитсадкам і шпиталям. Дефіцит робочої сили ще більше загострився, кілька десятків тисяч осіб виїхало навіть після падіння стіни. Цього року, до половини листопада, їх уже 275 тисяч.
Що важливо: та ейфорія була позбавлена націоналістичних рис. «Ми нині відзначаємо не день єднання, а нового побачення». У цих словах бургомістра Вальтера Момпера було чимало сенсу. Та радість була скоріше міжлюдською, аніж усенародною. Мабуть тому канцлера Коля, котрого багато хто з берлінців, особливо молодих, не дуже поважає, значна частина багатотисячного зібрання просто освистала, коли той 10 листопада перед ратушею Ратхаус Шьонеберг намагався приєднатися до слів бургомістра. І гімн Німеччини (Західної), котрий він почав було співати, освистали також. На сьогодні ані помірковані, ані крайні праві ФРН не змогли зробити правильних висновків з останніх подій. Заради справедливості, варто додати, що й соціал-демократична «остполітика», яка часто обмежується лише співпрацею з офіційними представниками комуністичних держав, також суттєво змінилася. Висновки роблять і перші, і другі.
За кордоном про можливе об'єднання Німеччини завжди мовилося більше й конкретніше. Чим далі живеш, тим стіна і решта бар'єрів здаються нижчими. Тим «природнішим» та «очевидним» вирішенням здається поєднання обох країн і суспільств в одне. Тим часом опозиційні угруповання НДР проблему єднання або відкладають на майбутнє (для прикладу, соціал-демократи із SDP чи група «Demokratie Jetzt» («Демократія сьогодні»), або прямо її не сприймають («Новий форум»). Для них важливим є збереження окремих рис соціальної, опікунської держави від потопу чистого капіталізму. Вони хочуть вибороти «суб'єктність» власного суспільства («Subjektcharakter» — цей вираз тут явно запозичили у своїх польських колег-попередників), а не стати об'єктом зусиль різних кіл ФРН. Дехто шукає і «третій шлях» — між капіталізмом та комунізмом. А поки що нову політичну еліту становлять передовсім люди християнсько- лівацької орієнтації. Проте під час демонстрації в Ліпську 13 листопада були помітні перші транспаранти з незнайомими до цього часу вимогами: «Вільні вибори (це проголошує кожен, дивись далі. — Авт. ) — одна Німеччина».
Чи збережеться НДР як окремий соціальний феномен? Багато залежатиме від того, наскільки вдасться, із зовнішньою допомогою чи без неї, стабілізувати економіку. І друга умова: чимало важитиме те, чи вдасться опозиції переконати маси в слушності існування такого феномена. Крім значного акценту на соціальному аспекті, на який можна було б посилатися, міцних підмурків для створення такої самосвідомості я не бачу. Водночас можна чекати іншого: господарська криза, що поглиблюється, призведе до того, що НДР почне втрачати грунт під ногами як для самостійного існування, так і для вироблення своєї самосвідомості.
Отже, німецько-націоналістичної ейфорії не було. І все ж на цьому тлі вирізняються не до кінця сформульовані антиіноземні настрої на Сході, спрямовані передовсім проти поляків. Вони є своєрідною компенсацією почуття меншовартості щодо західних німців. На початку листопада під час великих костельних дискусійних зборів у місцевості Фюрстенвальде свої погляди висловлювали представники різних опозиційних угруповань. Переважно виступи супроводжували оплески, хоча вистачало й свисту. Справив неоднозначне враження, у всякому разі, виступ Міхаеля Бартошка, фахівця з польських питань і діяча «Демократії сьогодні». Коли він заявив, що поляки вибороли багато свобод ще десять років тому — причому без Горбачова — і що з ними варто було б мати гарні стосунки, — його слова викликали не лише овації. «Полякам слід узятися до роботи!» — «А чи пан хоче, щоб тут стали такі умови, як у Польщі???»
Невідомо, який остаточний вигляд матимуть симпатії й антипатії народів і суспільств, яких «витягнуто з холодильників» (за словами Казімежа Войчицького, сказаними в жовтні під час першої подібної зустрічі в східноберлінському костьолі). Не варто заглиблюватися далі. Повернімося до того, що оцінити простіше, що нам відоме з попередніх політичних інсценівок: ми — свідки чергового «стриптизу комунізму» цього разу в німецькому варіанті. При цьому схожість подій у сусідів часом вражаюча навіть у деталях, хоча темпи розвитку на сьогодні набагато вищі. Ми маємо дякувати угорцям, полякам і народам СРСР за їхню в цьому участь.
Якщо цю вдячність виявимо не ми, то це, напевно, зробить покоління чотирирічного Бернгарда з Галле. Коли ми з ним тієї пам'ятної суботи переходили вулицю на червоне світло і я пояснював це тим, що за таких тлумів мешканців НДР у районі вокзалу червоне світло втрачає сенс, він подивився на мене із задумою в очах. А потім, радіючи римі, сказав: «Rot verliert sein Brot!» — «Червоне втрачає свій «хліб!»
