Чому Україна не може зараз ставити питання про вихід із ДНЯЗ?

Розмірковуючи про безпекову ситуацію навколо нашої держави, Ю. Щербак («День» від 12 січня 2010 р.) вважає, що «Україна повинна зробити все, щоб отримати більш міцні та юридично зобов’язуючі гарантії, дані їй Росією, США та Великою Британією у Будапештському меморандумі 1994 р.», і пропонує для досягнення цієї мети «оприлюднення заяви про можливий вихід України з ДНЯЗ та РКРТ (режим контролю за ракетними технологіями) напередодні квітневої сесії 2010 р. учасників ДНЯЗ у Нью-Йорку, якщо справедливі вимоги України не буде задоволено». Очевидно, у прагненні проникнути у потаємні шифри «нульових» років століття, автор хвацько ставить питання руба: або ви нам гарантії, або ми геть із ДНЯЗ.

Сподіваюсь, що у керівництва України вистачить здорового глузду не скористатися цією авантюрною і провокативною пропозицією.

По-перше, заява про можливий вихід України із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї напередодні сесії щодо перегляду цього акту була б сприйнята у світі як акція, спрямована на підрив режиму нерозповсюдження, і, поза сумнівом, викликала б негативну реакцію міжнародного співтовариства, насамперед, провідних західних держав. Така заява була б неодмінно використана Росією у її пропагандистській і дипломатичній війні проти України.

По-друге, заява про можливий вихід України з ДНЯЗ напередодні або під час переговорів про надання їй додаткових або нових гарантій безпеки є рівнозначною ультиматуму іншим учасникам переговорів. Міжнародній практиці відомі численні випадки, коли ультимативні вимоги спрацьовували. Але це траплялося лише за умови наявності у держави, що висувала такі вимоги, реальних сил і засобів для забезпечення їхньої реалізації. Заява про можливий вихід із ДНЯЗ за визначенням є заявою про намір мати власну ядерну зброю. У цьому зв’язку виникає запитання, чи спроможна Україна у нинішній ситуації створити таку зброю. Запитання, як кажуть, риторичне. За роки незалежності України її керівництво, насамперед через відсутність політичної волі, не спромоглося налагодити навіть виробництва власного ядерного палива для українських атомних електростанцій. За таких умов заява про можливий вихід із ДНЯЗ буде розцінена як звичайнісінький шантаж, викличе зневагу та роздратування інших учасників переговорів і аж ніяк не сприятиме їхньому успіхові. Тим більше, що Україна порівняно з ними перебуває у нижчій ваговій категорії.

По-третє, навіть якщо уявити, що такі переговори завершаться ухваленням документа про «нові» гарантії безпеки України, ці гарантії будуть, на мою думку, паперовими, не підкріпленими дієвим механізмом їхнього застосування. Тим більше, що серед гарантів буде Росія, яка неодноразово порушувала положення Будапештського меморандуму і в поведінці якої ознак позитивних змін у ставленні до України не спостерігається. Створення ж якогось окремого «західного» механізму безпеки спеціально для України є ефемерним.

Питання про вихід України із ДНЯЗ можна було б порушити лише тоді, коли Україна буде реально готова: 1) у короткий термін створити власні ядерні сили; 2) тривалий час протистояти міжнародним санкціям, які можуть бути застосовані проти неї.

Готовність України принаймні має означати, що в країні подолано політичну кризу та припинено чвари між різними політичними силами, розбудовано демократичні інститути, ліквідовано корупцію, надійно функціонують економічна і фінансові системи, створено необхідну науково-технічну базу, реформовано військово-оборонний комплекс та сформовано ефективні сучасні збройні сили. При цьому державу має очолювати підтримуване суспільством керівництво, яке демонструє політичну волю безкомпромісно захищати життєво важливі національні інтереси України.

Але в такому разі замість спекуляцій навколо фальшивої і шкідливої для національних інтересів України альтернативи — або псевдогарантії, або ядерний статус, доцільнішим і ефективнішим засобом забезпечення безпеки України буде її приєднання до НАТО. У цьому зв’язку зазначу, що Ю. Щербак визнає інтеграцію до Євросоюзу та набуття членства в НАТО головним зовнішньополітичним пріоритетом України, відтворюючи мою принципову позицію, висловлену в дискусії з О. Чалим («День», 10 грудня 2009 р.).