Чи могла б пані посол стати генералом?
Знаєте, що я запитав у посла України в Словаччині Інни Огнівець? Чи не хотіла б вона служити в армії? Це на перший погляд дивне запитання виникло після відвідин кількох військових частин словацької армії. Я брав участь у зйомках документального фільму про НАТО і зустрів у словацькій армії на безліч симпатичних дівчат і жінок, котрі виконують роль не обслуги, а служать зарівно з чоловіками.
«Якби ви зараз закінчували школу і були словачкою, то не спало б вам на думку замість кар’єри дипломата стати військовою?» — так звучало запитання до посла. Пані посол відповіла, що вона, можливо, і не відмовилася б від такої кар’єри, але не в словацькій, а в українській армії, щоправда, за однієї умови: якби українське військо була так організоване, як словацьке.
З погляду наших громадян така відповідь з вуст жінки, яка має фігуру моделі, повинна виглядати неприродно. Але словаків вона не здивувала би. У їхніх збройних силах зараз чимало тендітних жінок. Споглядаючи навчання мотострілецького полку в містечку Міхайловець, що кілометрів за тридцять від українського кордону, я звернув увагу на бійця, який особливо ефектно орудував зброєю. Коли боєць зняв захисну маску, то виявилося, що це симпатична жінка, яку звуть Інгрід Тиманова. Вона служить простим солдатом. Їй тридцять один рік і в армію вона прийшла лише кілька місяців тому. До того працювала в бізнесі. Зміну професії пояснила просто: батько був військовим і вона пішла його слідами. Але я підозрюю, що там присутні не лише романтичні мотиви.
Словацька армія перед вступом до НАТО перейшла на професійну основу, як того вимагають стандарти Північноатлантичного альянсу. Себто вояків не призивають до війська, а наймають і платять їм пристойну зарплату. Відслуживши певну кількість років, вони можуть розраховувати на пристойну пенсію. Мають інші соціальні вигоди. Таким чином військо стає привабливим місцем служби.
Під кінець дня ми раптом побачили Інгрід у цивільному одязі. Вона сіла до власного автомобіля, який чекав закінчення її робочого дня на полковій стоянці, й поїхала додому, подарувавши нам білозубу посмішку. У неї закінчилася служба, і ночувала вона не в казармах, а вдома.
Автор цих рядків не є прихильником участі жінок у військових справах. Ну, не жіноча це справа — вбивати ворогів! Але я розповідаю про жінок у словацькій армії, щоб підкреслити — попри всі складнощі, служба у професійній армії є прийнятною навіть для них. У кадетському училищі при військовій академії я побачив купу юних дівчат, які після середньої школи вирішили стати військовими. Двадцятирічні Іванна Прігодова і Зузанна Бурякова сказали мені, що їхня найбільша прикрість — вони не можуть носити манікюр, бо з ним важко защібати ѓудзики на військовій формі. А усе решта їм подобається. Вони не мають усіх «принад» дідівщини, коли старші солдати збиткують із молодших. Вони не миють підлоги в нарядах і не чистять картоплю. Вони займаються винятково військовою підготовкою, вдосконаленням професійної майстерності.
Противники вступу до НАТО лякають нас тим, що перехід до стандартів Альянсу коштуватиме дуже дорого, і ми просто збанкрутіємо. Досвід Словаччини показує, що створення професійної армії згідно з цими стандартами скорочує збройні сили кількісно, але робить їх значно привабливішими для громадян та ефективнішими. І хто знає, якби ми давніше перейшли на ці стандарти, то, може, мали б не посла Інну Огнівець, а полковника, а то й генерала.
