Чи відкривається Китай зовнішньому світові?
Незважаючи на перевагу іракської теми у засобах масової інформації, про Китай знову почали говорити, одночасно піддаючи його різкій критиці за нещирість у зв’язку з епідемією «важкого гострого респіраторного синдрому» і співаючи дифірамби за несподівано виявлений конструктивний підхід до вирішення північнокорейської ядерної проблеми та сприяння в організації переговорів між США і КНДР. Про що ж свідчить реакція Китаю на ці двi, здавалося б, непорівнянних думки про сам Китай та його роль у сучасному світі?
Реакція Китаю на епідемію «важкого гострого респіраторного синдрому» — це майже автоматична, інстинктивна спроба самозахисту у відповідь на можливе втручання зовнішнього світу у внутрішні справи країни та потенційно образливу й принизливу для Китаю загрозу з його боку. У цьому сенсі почуття приниження з боку Заходу та Японії, якого зазнав китайський народ у ХIХ та на початку ХХ століття, все ще має величезний вплив, попри спричинену процесами глобалізації появу «нового Китаю» впродовж останніх двох десятиріч. Події минулого настільки глибоко врізалися у психіку китайського народу, що навіть нинішній економічний та політичний підйом Китаю не здатний подолати почуття віктимізації (від victim — жертва. — Ред. ) й образи.
Не буде великим перебільшенням сказати, що Китай перетворив історичну віктимізацію на примітну національну особливість. Маоїстська ідеологія сягає корінням у ленінську теорію імперіалізму, яка в поєднанні з нескінченним загороджувальним вогнем пропаганди проти капіталізму, колоніалізму та іноземної гегемонії тільки зміцнювала почуття національного приниження. Представники Партії досі часто кажуть, що іноземне втручання «ранило почуття китайського народу», коли вважають, що інтереси Китаю були несправедливо ущемлені.
Ця глибоко вкорінена упевненість у загрозі міжнародної експлуатації посилює сприйняття відносин із зовнішнім світом за типом «хижак — жертва», де основна провина лягає на зовнішній світ. Отже, першою реакцією Китаю на епідемію «важкого гострого респіраторного синдрому» було приховати її від світової спільноти.
Така таємничість, в основі якої лежить страх приниження, є традиційною реакцією Комуністичної Партії Китаю на небажані випадки у країні. Наприклад, для КПК було краще умовчати про масовий голод після «великого стрибка уперед» наприкінці 1950-х і початку 1960-х років, який забрав життя 30 мільйонів людей, ніж показати, що існує потреба в іноземній допомозі.
У ситуації з епідемією «важкого гострого респіраторного синдрому» комуністичне керівництво країни повелося так, немов вважало, що відкрите оголошення про епідемію у країні підірве віру в «економічне диво» Китаю і призведе до відтоку прямих іноземних інвестицій, що становили минулого року 50 мільярдів доларів США або 80% усіх прямих іноземних інвестицій у країни Азії. То чому б в такому разі не приховати початок епідемії від іншого світу, сподіваючись, що вона мине так, що ніхто нічого про неї не знатиме?
Коли епідемія вибухнула у південній провінції Гуандун, першою реакцією уряду, справді, було приховати те, що сталося, від громадськості, викривити статистичні дані, примусити мовчати засоби масової інформації, занизити масштаби епідемії та перешкодити втручанню Всесвітньої організації охорони здоров’я на ранній стадії поширення захворювання. Навіть після того, як епідемія поширилася спочатку на Гонконг, а потім дійшла до Пекіна, державні чиновники продовжували приховувати інформацію. Тільки під шквалом різкої міжнародної критики на адресу китайського уряду Китай був змушений визнати наявність 340 зареєстрованих та понад 400 можливих випадків захворювання в Пекіні.
Така ізоляціоністська реакція на серйозну глобальну проблему є саморуйнівною. Вона віддзеркалює тривалий дискомфорт, що його відчуває Китай у зв’язку зі світовою тенденцією до більшої відвертості та свободи висловлювання, а також у зв’язку з ослабленням ролі абсолютного суверенітету в сучасному світі. Одним словом, перша реакція Китаю на епідемію «важкого гострого респіраторного синдрому», як і згубне початкове ставлення до епідемії СНІД, було кроком назад до старого передреформного підходу до проблем.
Однак якщо у підході Китаю до епідемії «важкого гострого респіраторного синдрому» виявилося його старе ставлення до участі у вирішенні глобальних питань, то країна продемонструвала новий, більш космополітичний та інтернаціоналістичний підхід, виступивши як приймаюча сторона під час трьохсторонніх переговорів між Америкою, Північною Кореєю та Китаєм. Ці переговори є більш відкритим, прогресивним і багатогранним підходом до розуміння становища Китаю у світовій спільноті та його активнішої й конструктивнішої дипломатичної ролi посередника і примирителя на світовій арені.
У минулому Китай здебільшого ухилявся від можливостей багатостороннього вирішення проблем, побоюючись, що це може створити прецедент, який дозволить іншим державам втручатися у внутрішні справи країни. Однак якщо Китай допоможе налагодити відносини між Пхеньяном і Вашингтоном, Сеулом і Токіо, що може перешкодити цим країнам запропонувати можливості вирішення проблеми Тайваню, питання Тибетської автономії або проблеми войовничих мусульман у провінції Сіньцзян?
Звичайно, виступаючи в ролі приймаючої сторони під час переговорів, керівництво Китаю таким чином визнає, що абсолютний суверенітет більше не є вигідною позицією для Китаю. Справді, якщо Китаю вдасться хоч якоюсь мірою досягти відновлення відносин між США та Північною Кореєю, або навіть просто дещо послабити поточну кризу — це буде величезним досягненням. Будь-який подібний успіх дасть Китаю можливість отримати нове почуття національної гідності та нового становища у світі.
З огляду на це неохочий та запізнілий вступ Китаю на міжнародну дипломатичну арену є обнадійливою тенденцією, гідною уважного спостереження. Уже сама поведінка Китаю, нарівні з продуктивністю зустрічей, матиме величезне значення. Однак дії Китаю могли б стати символом більш значного та довгострокового досягнення — остаточного подолання країною страху перед зовнішнім світом і прийняття на себе ролі активного учасника процесів багатостороннього співробітництва.
Орвіль ШЕЛЛ, декан Каліфорнійського університету у Берклі, провідний фахівець з Китаю.
