Чи є іслам загрозою демократії?

Чи сумісний іслам із мультикультурною демократією? Багато хто відзначає той факт, що дуже небагато мусульманських суспільств є демократичними, і роблять висновок, що іслам, мабуть, недемократичний за своєю суттю. Вони наводять як приклад сповнені ненависті до Заходу промови, які виголошують мусульмани, і доходять висновку, що мусульмани не можуть бути добрими громадянами демократичних країн Заходу.

Велика Британія, де серед 58,7-мільйонного населення нараховується близько 1,6 мільйона мусульман, надає ідеальну можливість перевірити правильність цих уявлень. Три чверті британських мусульман є вихідцями з індійського субконтинету, здебільшого з аграрних районів Пакистану та Бангладеш. І це дуже важливо, оскільки причиною деяких проблем, що виникають у них після переселення до Великої Британії, є аж ніяк не релігія, а лише незвичні для них умови сучасного життя.

Досі Велика Британія була свідком чотирьох масових виступів мусульман (для порівняння можна навести близько восьми випадків расових заворушень, влаштованих британцями афро-карибського походження). Одне із них було пов’язано з романом Салмана Рушді «Сатанинські вірші» (The Satanic Verses), інші були спричинені нечутливістю поліції та маршами білих расистів. За винятком першого випадку, всі виступи були відносно нечисленними, мали локальний характер і тривали одну-дві доби. Таким чином, у британських органів правопорядку поки що не виникало серйозних проблем із мусульманським населенням.

Однак наявність великої кількості мусульман у британському суспільстві призводить до проблем іншого роду. Одна з них — «зіткнення звичаїв». Це вимоги включення м’яса «халал» до раціону мусульманських школярів, мусульманські вбрання, час для молитви, жіноче обрізання, полігамія та шлюби за домовленістю. Жіноче обрізання та полігамія заборонені законом, і мусульманам доводиться миритися з цим.

Мусульмани, як правило, поважають «західні цінності», такі як рівність, свобода вираження, терпимість, мирне врегулювання розбіжностей та повага до рішення більшості. Більш того, рівність рас і народів є однією з головних цінностей мусульманського світу — як у теорії, так і на практиці. Гендерна рівність, проте, є набагато серйознішою проблемою, зокрема тому, що жінки- мусульманки у Великій Британії дедалі більше обстоюють цей принцип.

Більша частина британських мусульман також відкрито заявила (після неминучих теологічних дебатів) про повну лояльність до Великої Британії. Однак усе ще залишається певна частка невизначеності щодо того, що робити, коли інтереси держави стикаються з інтересами умми — світової спільноти мусульман.

Наприклад, британські мусульмани виступали проти війни в Іраку 1991 року, однак не влаштовували публічних протестів. Уряд закликав країну поставитися з повагою до «зрозумілого співчуття мусульман до своїх єдиновірців», і конфлікту вдалося уникнути. Невелика кількість молодих мусульман згодом воювала на боці талібів, проте більшість британських мусульман засудила їх, вимагаючи зберігати лояльність до Великої Британії. Більшість мусульман також зі схваленням поставилася до поліцейського нальоту та конфіскації зброї з мечеті Фінсбурзького парку в Лондоні, імам якої давно проповідував ненависть до Заходу і відкрито підтримував тероризм.

Більш того, мусульмани не ухиляються від участі у суспільному житті, а їхня активність на виборах практично не відрізняється від активності іншого населення. На сьогодні у Великій Британії 150 мусульман є членами місцевих органів самоврядування, 8 — займають посаду мера, що нижче показників інших меншин, але не настільки, щоб турбуватися про це. Серед депутатів Палати лордів є четверо мусульман, а ще троє мусульман засідають у Палаті громад, і це більше, ніж можуть похвалитися деякі інші меншини.

Справді, формально чи неформально, але сьогодні спостерігається тенденція до нової інтерпретації ісламу, що сприяє його зближенню з основними цінностями британської демократії. Починає з’являтися особливий британський різновид ісламу, так само, як у Франції, Німеччині, Нідерландах та Іспанії виникають свої власні форми ісламу.

«Британський» іслам, без сумніву, стикається з деякими аспектами ісламу, з яким іммігранти прибувають до країни. Та релігії не існують у вакуумі. Вплив релігії на людину позначається внаслідок багатьох чинників. Перебуваючи у демократичній країні, мусульмани починають пристосовуватися. Одна з причин такої поведінки — політичне виживання: будучи у меншості, мусульмани позбавлені можливості активно проповідувати створення ісламської держави з усім її недемократичним потенціалом. Водночас дехто із них відверто вітає можливість, перебуваючи у демократичному суспільстві, переслідувати свої істинні інтереси і навіть висловлювати протест.

Основна проблема для мусульман — не демократія, а життя в мультикультурному суспільстві. Мусульмани переконані в абсолютній вищості ісламу, що позначається у постійних закликах і відчайдушному бажанні відродити колишню славу, а також у позитивнішому обов’язку навернення в іслам послідовників інших релігій. Вони можуть брати шлюб з немусульманами, але чекають навернення в іслам від тих, хто бере з ними шлюб.

І це не може пояснюватися поширеною сьогодні серед мусульман думкою, що право мусульман на самовизначення є під загрозою. Навіть у гордовитій та самовпевненій Османській імперії, де до євреїв та християн завжди ставилися з терпимістю, послідовники цих релігій вважалися громадянами другого сорту. Водночас як для них завжди існувала можливість навернення в іслам, їм заборонялося навертати мусульман у свою релігію або одружуватися з мусульманськими жінками.

У результаті у мусульман виробилося дещо одностороннє ставлення до мультикультуралізму. З одного боку, вони вітають його, бо це дає їм свободу віросповідання та можливість навернення інших у свою віру, але, з іншого боку, їм складно прийняти його, оскільки мультикультуралізм заперечує їхню вищість і ставить їх самих та їхніх дітей під вплив інших релігій та світських культур.

У ісламу та Європи давно склалися уявлення про культурні особливості та риси одне одного. Вони були і продовжують залишатися елементами одного цілого, їхні деколи ворожі, деколи дружні відносини зв’язали їх міцніше, ніж вони самі це усвідомлюють.

Однак, за винятком Іспанії та деяких районів Східної Європи, донедавна взаємодія між ними відбувалася на відстані, за межами Європи. Нині їм потрібно знайти нові шляхи співіснування і культивації мирних, дружніх громадських відносин. Досвід Великої Британії свідчить, що тут є хороші підстави для оптимізму.

Бхікху ПАРЕКХ, професор Лондонської школи економіки, член Лейбористської партії та депутат Палати лордів, а також президент Академії наукових товариств, що займаються соціальними науками. Ця стаття належить до серії публікацій Незалежної робочої групи, яка сформована за ініціативою президента Європейської Комісії Романо Проді, й аналізує довгострокові духовні та культурні перспективи Євросоюзу після його розширення.