Чи є у Європи інстинкт смерті?

Від початку грецької боргової кризи, що вибухнула 2010 року, головні європейські гравці мали б зрозуміти, які ризики і наслідки вона породила для ЄС. Але складається враження, що вони цього не розуміють.

Ця криза завжди стосувалася не лише Греції: неврегульоване оголошення її неплатоспроможною загрожувало втягнути інші, розташовані на південних кордонах ЄС, держави, зокрема досить великі, у податково-бюджетну безодню, прихопивши із собою основні європейські банки і страхові компанії. Це могло призвести до заглиблення світової економіки у ще одну світову фінансову кризу, яка викликала б струс, рівний тому, що стався восени 2008 року. Це також означало б провал єврозони, що у свою чергу завдало б збитку спільному ринку.

Уперше в історії саме продовження європейського проекту було поставлене під загрозу. Поведінка ЄС і його найголовніших держав-учасників виявилася і рішучою, і збентежила, зважаючи на наявність у них національного егоїзму і вражаючу відсутність лідерського начала.

Держави можуть збанкрутувати так само, як і компанії, але на відміну від компаній, держави не можуть зникнути при цьому. Ось чому держави не карають, і їхні нинішні інтереси не можуть недооцінюватися. Неплатоспроможна держава потребує допомоги для проведення реструктуризації, як у фінансовому секторі, так і далеко за його межами, аби вона могла розробити шляхи виходу з кризи.

Це повною мірою стосується Греції, чиї структурні проблеми набагато ширші, ніж її фінансові труднощі. До цього часу ЄС і уряд Греції не змогли домовитися щодо грецьких структурних проблем, але їм потрібно розробити і профінансувати відповідну стратегію для економічної реконструкції, аби дати зрозуміти грекам — а також нестабільним фінансовим ринкам — що в кінці тунелю зажевріло світло.

Усі знають, що Греція нездатна розробити свій шлях виходу з кризи без отримання величезного боргового тягаря. Питання полягає в тому, чи буде процес реструктуризації боргу країни проводитися впорядковано і підконтрольно чи хаотично й перекинеться на інші країни.

У будь-якому разі суперечки, що точаться зараз у Німеччині стосовно того, чи варто платити за грецькими боргами, сміхотворні. Відмова від плати — це нежиттєздатний вибір, тому що Німеччина й інші члени єврозони знаходяться в одному човні з Грецією. Дефолт у Греції загрожує також і їх потопленням, оскільки він одразу ж створить проблему платоспроможності європейських банків і страхових компаній, які мають системну важливість.

Таким чином, чого чекають керівники урядів країн єврозони? Чи вони не хочуть говорити правду своєму народові через побоювання нашкодити своїй власній політичній репутації?

Насправді європейська фінансова криза — це політична криза, оскільки лідери ЄС не можуть ухвалити рішення щодо необхідних заходів. Насправді час просто витрачається на вторинні проблеми, які переважно належать до питань внутрішньої політики.

В принципі, це правильно — говорити про те, що банкам потрібно брати участь у фінансуванні розв’язання боргової кризи. Але дуже мало сенсу в тому, аби наполягати на цьому до того часу, поки втрати банків, які залишаються «дуже великими, аби збанкрутувати», можуть запустити повторення фінансової кризи. Будь-який шанс розв’язання цієї проблеми, який з’явився 2009 року, вимагав би капітального ремонту всієї фінансової системи, але ця можливість переважно була витрачена даремно.

Тією мірою, як продовжується загрозлива для існування ЄС політична криза, його фінансова криза також дестабілізуватиме ЄС. У серці розв’язання кризи лежить упевненість в тому, що євро — а разом із ним і ЄС як єдине ціле — не виживуть без більшої європейської політичної уніфікації.

Якщо європейці хочуть зберегти євро, то вони повинні почати просування до політичного союзу вже зараз, інакше — подобається нам це чи ні — євро і європейська інтеграція будуть втрачені. Європа наразі втратить практично все, що вона отримала за півстоліття, коли переступила межу націоналізму. У світлі зародження світового порядку — це стало б трагедією для європейців.

На жаль, коли президент Європейського центрального банку Жан-Клод Тріше, який залишає свій пост, запропонував зробити крок у цьому напрямі, заявивши, що потрібно ввести пост європейського міністра фінансів, глави держав і урядів рішуче відкинули цю ідею. Практично ніхто в Єврокомісії не бажає, як здається, підтвердити глибину кризи, що спіткала ЄС.

Розв’язання цієї кризи вимагає більше Європи і більше інтеграції, а не менше. Дійсно: багаті економіки — в першу чергу, це Німеччина — повинні будуть оплатити вихід зі становища.

Німеччина і Франція — два головні гравці — за цієї кризи повинні розробити спільну стратегію, оскільки вони, працюючи разом, можуть реалізувати це рішення. Проблема полягає в тому, що французи на референдумі щодо конституції ЄС, проведеному 2005 року, проголосували за подальшу політичну інтеграцію, тоді як додаткова економічна інтеграція може не відбутися, і винною в цьому буде Німеччина.

Отже, все, що нам потрібно — це відкритий французько-німецький діалог щодо всеохоплюючої реорганізації монетарного союзу. Оскільки змінити договір неможливо, то мають бути знайдені інші способи, які зроблять партнерство Франції і Німеччини ще більш значимим.

Незважаючи на політичну кризу і параліч ЄС, європейцям не слід забувати, наскільки важливим є його існування і що він і надалі повинен існувати. Для цього їм тільки потрібно поглянути назад, на першу половину двадцятого сторіччя, аби зрозуміти чому.

Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини у 1998—2005 рр. упродовж майже 20 років був лідером німецької Партії зелених.