Досвід Брекзиту

Британія, погойдуючись, рухається до Брекзиту. Ніхто не знає, що станеться упродовж найближчих кількох місяців. Проте приблизно третина британських виборців підтримують ідею виходу з ЄС без угоди, що загрожує спровокувати економічну катастрофу в країні.

Багато прибічників «Брекзиту без угоди» — це літні люди, зі скромною освітою, які мешкають в економічно депресивних, напівміських спільнотах і в маленьких містечках, які здебільшого сконцентровані на півночі Англії. Вони невдоволені поступовим скороченням економічних перспектив, але, як свідчать дослідження, зовнішня торгівля і навіть імміграція не є єдиним предметом їхнього занепокоєння. Прибічники Брекзиту невдоволені також втратою контролю над політикою — спочатку на користь віддаленої столиці країни, де мешкає добре освічена глобальна еліта, а останніми роками і на користь ще біль далекого Євросоюзу.

Правила імміграції, що їх диктує ЄС, стали лише найбільш очевидним симптомом їхнього безсилля. Прибічники Брекзиту проголосували за вихід із ЄС, аби «повернути контроль». Але, на жаль, Брекзит — хоч би якої форми він набув — не зможе дати їм те, чтого вони хочуть, і це зумовить ще більше невдоволення. Чи можна щось зробити, аби вгамувати їхній гнів?

ФОТО REUTERS

Втрата влади місцевими спільнотами — це не унікальний британський феномен. Коли ринки розширюються за межі політичних кордонів, їхні учасники виступають за єдині структури керування, які б усували відмінності в регулюванні і транзакційні витрати. Історично така інтеграція відбувалася усередині держав. У міру збільшення обсягів міжрегіональної торгівлі і потоків капіталу дедалі гучніше лунали вимоги усунути будь-які перешкоди на регіональних кордонах і гармонізувати національне регулювання. Цим самим національні уряди розширили свою владу і функції за рахунок регіонів і місцевих спільнот.

У свою чергу, у міру прискорення глобалізації останніми десятиліттями національні уряди почали приєднуватися до міжнародних угод і договорів, що обмежують їхні суверенні права. Окрім того, вони поступилися частиною своїх повноважень міжнародним органам. Приміром, гармонізація економічного регулювання у країнах ЄС, що її проводить Європейська комісія, обмежує свободу дій окремих країн-членів у сфері регулювання. Усе це стало каталізатором для рухів, які прагнуть відновити національний суверенітет, подібно до руху прибічників Брекзиту.

Але навіть коли владні повноваження (і часто-густо фінансування) передаються з місцевого рівня на національний, а потім — на міжнародний, наслідки глобалізації ринків і змін у технологіях значно варіюються. Виникає разючий контраст: мегаполіси процвітають, тоді як напівсільські спільноти переживають спад економічної активності і перспектив. Велика рецесія, що розпочалася 2008 року, посилила цю тенденцію: міста швидко оговталися від удару, а в невеличких поселеннях тривав спад. Такий нерівномірний ефект потребує заходів, прийнятних для місцевих потреб і умов. Проте сформулювати ці заходи набагато важче, коли місцеві спільноти позбавлені доступу до влади.

Втрата влади зумовлює ще один побічний ефект. Коли економічно маргінальні території втрачають перспективи, у них зазвичай оселяються відчай і соціальний розлад. Зростає кількість родин, що розпалися, а також рівень злочинності, наркоманії та алкоголізму. Ті, хто може виїхати, виїжджають. Місцеве життя стає не джерелом гордості й соціальної згуртованості, а сховищем колективного смутку, якщо не сорому. Місцеві жителі починають шукати альтернативних джерел ідентичності і соціальної солідарності, з-поміж яких — націоналізм.

Націоналістичні лідери-популісти обіцяють зробити свою країну «знову великою», звільнивши її від обмежень, нав’язаних міжнародними угодами й органами. Так зазвичай, захопивши владу назад у міжнародних інституцій, такі лідери стикаються зі спокусою не передавати владу і фінансування далі по ланцюжку — регіонам і місцевим спільнотам. Націоналісти-популісти можуть натомість виступити загрозливішим чином проти міжнародної системи, забезпечуючи своїх прибічників безперервним парадом зарубіжних лиходіїв, на яких можна звалювати провину за всі їхні негаразди. Це шлях, який не веде ні до чого доброго.

Звісно, існує безліч інших різновидів націоналізму. Приміром, багато прибічників Брекзиту хочуть, аби Британія залишалася відкритою для зовнішньої торгівлі, але при цьому суворо обмежувала імміграцію. Але в міру уповільнення темпів зростання економіки і старіння населення розвинені країни потребуватимуть експортних ринків і певної імміграції. Перше потрібно, аби підтримувати попит, а друге — для фінансування пенсій і медичних послуг старіючому населенню. Балканізація світу у вигляді будівництва нових бар’єрів — це гарантований шлях до перетворення нерівномірного процвітання сьогодні на колективну убогість завтра.

Але націоналісти мають рацію у тому, що ми дуже далеко зайшли у стандартизації і гармонізації законів і регулювання в різних країнах. За нинішньої доби штучного інтелекту компанії і учасники зовнішньої торгівлі, поза сумнівом, здатні впоратися з урахуванням деяких відмінностей в національному регулюванні. А чи не могли б ми повернути назад частину владних повноважень на рівень держав — за умови, що глобальні ринки залишаться відкритими? Чому ніким не обрані технократи мають десь дуже далеко і за закритими дверима встановлювати правила? Глобалізація управління — з погляду успішності самої глобалізації — ймовірно, зробила крок дуже далеко.

Але прибічники Брекзиту мають звернути увагу на те, що процес повернення влади не зупиниться на національному рівні. Про це вже свідчать ремствування в Шотландії та Вельсі. Місцеві спільноти, що переживають занепад, відчайдушно потребують нової економічної діяльності, а їхнім членам треба навчитися краще адаптуватися до глобалізації і технологічних змін. Часто-густо це потребує участі місцевих спільнот у виробленні й ухваленні рішень, до того ж за потреби вони можуть спиратися на допомогу національних урядів. Політичні партіїї могли б відігравати конструктивну роль у відновленні владних повновіжень місцевих спільнот, їхнього фінансування, а у багатьох випадках і здоров’я.

Відновлення сильного почуття позитивної ідентичності у місцевих жителів, найімовірніше, знизить привабливість агресивного націонализму. Як мінімум, коли в людей з’являється більше можливостей для визначення власного майбутного, їх вже не так легко переконати в тому, що у всіх їхніх негараздах слід звинувачувати інших. Тією мірою, якою це послаблює підтримку вірулентного націонализму, повернення владних повноважень на місцях дасть змогу зробити світ трохи більш процвітаючим — і набагато безпечнішим.

Проект Синдикат для «Дня»

Рагхурам РАДЖАН, керуючий Резервного банку Індії (2013—2016 рр.), профессор фінансів у Бізнес-школі Бута.