Ердоган — миротворець?
Прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган узяв на себе складне завдання. Після участі наприкінці березня в саміті з ядерної безпеки в Південній Кореї він поїхав до Тегерана, щоб закликати лідерів Ірану укласти угоду під час чергового раунду переговорів з ядерної проблеми між Іраном і п’ятьма постійними членами Ради Безпеки ООН (Великобританією, Китаєм, Францією, Росією й США) та Німеччиною. І Ердоган буде приймаючою стороною цих переговорів у Стамбулі в середині квітня. Востаннє Ердоган був у Тегерані в травні 2010 року, щоб доопрацювати угоду, за якою він вів переговори, внаслідок чого Іран мав відправити велику кількість свого низькозбагаченого урану в Туреччину в обмін на ядерне паливо для дослідного реактора в Ірані. Угоду за посередництва Туреччини та Бразилії було представлено всьому світові як новаторську ініціативу з питань встановлення довіри.
Але США та їхні союзники швидко відкинули угоду, оскільки іранський прийом було спрямовано на зупинення зростаючого імпульсу на користь додаткових санкцій. Наполягання Туреччини з просування цієї угоди спричинили напруженість у відносинах зі США та сприяли критиці вдома й за кордоном щодо того, що уряд Ердогана став віддалятися від свого давнього союзу із Заходом.
Про цю недовгу кризу зі США досі пам’ятають в турецьких урядових колах. Тоді чому ж попри те, що два роки тому він уже мав із цим клопіт, Ердоган знову ставить це питання? Чого він сподівався досягти в Тегерані?
Багато що змінилося на Близькому Сході за останні два роки, і не на користь Туреччини. Сьогодні Туреччина намагається стримати ситуацію з безпекою в регіоні, що нестримно погіршується.
Події в Сирії змушують турецьку владу визнати сувору реальність стійкості режиму Асада — і терпіти його ворожість щодо Туреччини. Ірак, інший сусід Туреччини, стикається з ризиком тривалої сектантської боротьби за владу після виведення американських військ.
Виходячи з цього, основна мета Туреччини нині полягає в запобіганні військовому втручанню проти Ірану. З погляду Туреччини, удар Ізраїлю чи США по ядерних об’єктах Ірану призведе до подальшої дестабілізації регіону, оскільки Іран, поза сумнівом, мститиме, розпалюючи релігійну напруженість і підриваючи перспективи врегулювання в Сирії та Іраку.
Отже, Туреччина будь-що хоче подовжити час для дипломатії. Але конкретна мета Ердогана цього разу була скромнішою, ніж 2010 року, позаяк Туреччина не бажає виступати посередником і не прагнутиме обговорювати деталі угоди.
Натомість Ердоган відзначив перед своїми іранськими колегами рішучість міжнародного співтовариства забезпечити прозорість ядерної програми Ірану, наполягаючи на важливості конкретного прогресу в наступному раунді переговорів з ядерної проблеми. Він попередив, що іранська непримиренність прирікає переговори на провал, сприяючи перспективі ще однієї військової конфронтації на Близькому Сході.
Зокрема, Ердоган підкреслив необхідність, щоб Іран зробив жест доброї волі щодо своєї ядерної програми. Іранський режим повинен принаймні узяти на себе зобов’язання припинити збагачення урану на 20%, і ця цифра менше порогу, потрібного для виробництва зброї. Після прямих зустрічей як із президентом Ірану Махмудом Ахмадінежадом, так і з верховним лідером аятолою Алі Хаменеї Ердоган опинився в унікальному становищі як прем’єр-міністр країни НАТО — для передачі цих критичних повідомлень режимові, ухвали якого на верхньому рівні залишаються такими ж непрозорими для Заходу, як і раніше.
Парадоксально, проте, що завдання Ердогана, скромніше, ніж 2010 року, є складнішим з огляду на перспективу нових санкцій проти Ірану, в тому числі заборону на експорт нафти, який повинен набрати чинності в липні. Прибічники санкцій стверджують, що вони завдадуть нищівного впливу на іранську економіку. З початку року вартість іранського ріала щодо долара США впала на 50%, і країна потерпає від гострого браку іноземної валюти. Отже, зараз не час для відступу.
Крім того, президент США Барак Обама перед виборами в листопаді не хоче отримати звинувачення в м’якому ставленні до Ірану, що ускладнює відповісти Заходові взаємністю на потенційну іранську ініціативу.
Проте найкращим союзником Ердогана в його ризикованому гамбіті може виявитися американський споживач. Зіткнувшись зі зростанням цін на бензин унаслідок кризи з Іраном, стурбованість американців вартістю водіння ще більше послабила хисткий рейтинг популярності Обами. Таким чином, адміністрація Обами може вирішити, що угода з Іраном є політично доцільнішою. Якщо Іран проявить реальну готовність до компромісу, Заходові потрібно буде утриматися від нових санкцій.
Скоро стане ясно, чи матиме успіх візит Ердогана. Якщо Іран вирішить залучити міжнародне співтовариство до конкретних заходів для зміцнення довіри в наступному раунді багатосторонніх переговорів, великою заслугою Ердогана стане те, що дипломатії було дано останній шанс — і, цілком можливо, що це запобігло катастрофічному воєнному протистоянню на Близькому Сході.
Синан УЛЬГЕН — голова Стамбульського центру досліджень економіки та зовнішньої політики, запрошений науковий працівник Європейського центру Карнегі.
