Граблі Ради Європи як покажчик
Тиждень для України знову минув під знаком Ради Європи. В останні дні напередодні відкриття своєї сесії Парламентська Асамблея вирішила заслухати ситуацію зі свободою слова в Україні. Вийшов вінегрет: свобода слова, справа Гонгадзе, Мельниченко. Те, що й в Україні виявилось пов’язаним між собою лише внаслідок політичного моменту — скоро вибори, у Страсбурзі часто виглядало взагалі притягнутим. Що, очевидно, й спонукало членів української делегації говорити про «заполітизованість» слухань.
Підсумок був передбачуваним. Санкцій не запровадили і не планували, повноваження української делегації, на відміну від російської, підтверджені. Атмосфера навколо слухань була жорсткою, але доброзичливою, як висловився глава української делегації Борис Олійник.
Рекомендації зроблені. Україні — зміцнювати свободу слова, розслідувати до кінця справу Гонгадзе. Країнам-членам Ради Європи — надати політичний притулок майору Мельниченку, звинуваченому в Україні в наклепі. Плюс, можливо, як-небудь іншого разу буде заслухана ситуація зі свободою слова в загальноєвропейському контексті. Тоді може виявитися багато різного й цікавого. І в будь-якому випадку це було б дещо природніше, ніж слухати одну лише двієчницю-Україну. Або взагалі хронічно неуспішну Росію, делегація якої позбавлена повноважень другу сесію поспіль.
Україна який уже рік має зло через одні й ті самі граблі, що недоречно підвернулися під одну й ту саму ногу і затримують її впевнену ходу до перемоги.
Адже Рада Європи — далеко не найвпливовіша у світі міжнародна організація. З її думкою інколи вважаються, а інколи й ні. У випадку з Росією, наприклад, західному бізнесу немає справи до проблем із Чечнею і демократією взагалі — йдеться про ємний і перспективний ринок, що обіцяє прибутки. І про відносну стабільність її політичної системи, яка навряд чи дозволить здійснити акт ядерного самогубства.
У випадку з Україною доводиться визнати, що, оскільки вона не володіє статусом супердержави і не може надати доказів героїчних звершень на шляху до створення демократичного суспільства, розмова з нею буде вестися по-іншому. Рада Європи — практично єдина організація, куди Україну прийняли. Авансом. До Європейського Союзу їй шлях закрито з багатьох причин — і постійні проблеми з Радою Європи, зрештою, і є однією з таких причин. Мабуть, доводиться також визнати, що до учня початкової школи не можна пред’являти такі самі вимоги, що й до випускника. Учень же навряд чи повинен розраховувати на встановлені для випускника привілеї і можливості — доти, поки сам не подолає весь шлях.
Напевно, поки є проблеми з Радою Європи — то й буде стимул домагатися просування, нехай і важкого, через «не хочу». Навряд чи Київ може собі дозволити піти шляхом Москви, для якої Рада Європи сьогодні не означає нічого, або ж Мінська, у якого є та сама Москва.
Хочеться вірити, що проголошений міністром закордонних справ Анатолієм Зленком акцент на відновленні доброго іміджу України буде реальним. А отже, і наступань на граблі стане менше.
