«Iндійське диво»

Iндія — країна, що розвивається, з швидкими темпами економічного розвитку й чудовим динамізмом у секторі інформаційних технологій. Водночас у ній живуть 300 мільйонів найбідніших людей у світі. На останніх травневих виборах до парламенту правляча коаліція зазнала поразки. Урок був зрозумілий: необхідно звернути увагу на вирішення проблеми бідності в сільській місцевості. Новий уряд у зв’язку з цим розробив відповідну програму, яку можна назвати унікальною в історії Індії.

Новий уряд Індії — істинна «команда мрії», яка ставить собі на меті економічний та соціальний розвиток. Прем’єр-міністр Манмохан Сінгх — один із провідних економістів у світі. Саме Сінгх, обіймаючи 1991 року посаду міністра фінансів, розпочав ринкові реформи в Індії. Він скасував неефективні й безрезультатні урядові обмеження, що існували десятиріччями, на торгівлю, інвестиції та підприємництво, започаткувавши найшвидше в історії Індії економічне зростання.

Після призначення на посаду прем’єр-міністра Сінгх увів в уряд досвідчену й відому в міжнародному масштабі команду, включно з міністром фінансів Чайдамбарамом і доктором Монтеком Сінгхом Ахлууаліа. Коли колишній уряд програв вибори, існували побоювання, що Сінгха затиснуть у лещата партнери лівої коаліції, які могли вимагати скасування ринкових перетворень за свою участь у новій правлячій коаліції. Бюджет Чайдамбарама на 2004/2005 роки розвіяв усі ці побоювання. Цей документ — блискучий урок економічного розвитку, він показує, як об’єднати гранично швидкий перехід до ринкових реформ із вкрай необхідною увагою до бідності. Цей бюджет — зразок для всіх країн, що розвиваються.

У його основі — усвідомлення того, що скорочення бідності потребує і швидкого економічного зростання, і цільових інвестицій, спрямованих на найбідніших. Швидке економічне зростання має грунтуватися на приватному секторі, включно з прямими іноземними інвестиціями. Таким чином, бюджет підтримує критичні сфери ринкових реформ й активацію зростання, включаючи заходи, спрямовані на поглиблення фінансового сектору, стимуляцію експорту та зняття обмежень на прямі іноземні інвестиції.

Ключовим, однак, є те, що бюджет не базується тільки на «стікаючій» економіці, щоб підняти життєвий рівень. Інший принцип скорочення бідності — цільові інвестиції, спрямовані на бідних, особливо на бідних у сільській місцевості. Цей підхід зобов’язує уряд Індії та владу на місцях створити гарантії того, що всі громадяни країни, включно з найбіднішими, матимуть доступ до основних інвестицій на соціальні потреби, до яких входять охорона здоров’я, продукти й навчання, і до основної інфраструктури, що включає електрику, інформацію й комунікаційні технології. У кожному селі протягом кількох наступних років необхідно підняти економіку й надати їй основні інструменти, необхідні для того, щоб вона стала економічно продуктивною.

Масштаб проблеми величезний. У цій великій країні з населенням близько одного мільярда громадян існує приблизно 600 тисяч сіл. Села, розташовані вдалині від головних портів і міст, зазвичай бідніші й менше «надихнені» нещодавнім економічним зростанням. Уряд має намір розвинути в цих селах основну інфраструктуру й послуги, необхідні ним для економічного підйому. Урядові програми — не прості популістські обіцянки. Бюджет вимагає, щоб додатковий податок на доходи допомагав платити за збільшені витрати на соціальні потреби.

Уроком для інших країн, що розвиваються, має бути те, що витрати на здоров’я бідних, освіту, питну воду, електрику — це серйозні й продуктивні інвестиції. Навчити дитину може коштувати дорого, але набагато дорожче для суспільства залишити дитину без освіти. Неосвічені діти будуть тягарем для свого суспільства протягом багатьох наступних десятиріч. Набагато раціональніше витратити трохи більше коштів на кілька років навчання зараз, ніж десятиріччями стикатися з соціальними витратами через неосвіченість дорослих робітників!

Але навіть Індія з її зростаючою економікою не може дозволити собі такі інвестиції з національних ресурсів. Індія потребуватиме певної допомоги, принаймні тимчасово, від багатших країн і міжнародних організацій, таких як Світовий банк і Азіатський банк розвитку. Багатий світ не повинен бути жадібним у своїй допомозі Індії. Забезпечуючи зараз допомогу в кілька мільярдів доларів на рік, світ, який робить пожертвування, гарантував би собі успішного, демократичного та стабільного партнера в особі Індії протягом багатьох десятиріч. Іншими словами, настав час для країн- донорів допомогти державам, які мають намір провести реформи. Це стосується як Індії, так і африканських країн, налаштованих на економічний розвиток.

Джеффрі Д. САКС — професор економіки й директор Інституту землі в Колумбійському університеті.