Кінець нового світового порядку

Анексія Росією Криму і постійне залякування України, здається, означатиме кінець 25-річного періоду, відмінною рисою якого була спроба привести Росію в більш повну відповідність до євроатлантичних цілей і традицій. Тепер питання полягає в наступному: що буде далі?

Минають тижні, і стає дедалі зрозуміло, що викликом є не так Україна, яка буде, як і раніше, метатися від однієї кризи до іншої, як це було з моменту здобуття незалежності 23 роки тому, як і Росія з її занепадом, рецидивізмом і реваншизмом.

Рівно 25 років тому, навесні 1989 року, Польща та інші країни тодішнього «східного блоку» зробили перші кроки, щоб звільнитися від насильницького альянсу з Радянським Союзом. Справді, відносини цих країн з СРСР не були справжнім альянсом; скоріше їх можна більш точно описати як «сателіти» — держави з обмеженим суверенітетом, головна роль яких полягала в тому, щоб служити радянським інтересам.

Якими б залежними і несправедливими ці відносини не були, більша частина світу приймала зв’язок «Східної Європи» з Радянським Союзом як логічний стан речей, який відповідав світовому порядку, що виникнув наприкінці Другої світової війни. Але те, що здавалося постійним поділом світу на конкуруючі сфери інтересів, раптом закінчилося 1989 року, коли Східний блок покинув радянську орбіту, приклад якого наслідували республіки самого СРСР.

Росія постала не як перейменований Радянський Союз, а швидше як держава із власною історією і символами, член міжнародної державної системи, який був відсутнім протягом деякого часу і раптом повернувся. І відроджена Росія, здавалося, була віддана (по-своєму) тим же цілям, що її пострадянські сусіди: членству в західних інститутах, ринковій економіці і багатопартійній парламентській демократії, хоча і з російським обличчям.

Цей новий світовий порядок проіснував майже 25 років. За винятком короткої війни Росії з Грузією в серпні 2008 року (конфлікт в цілому розглядали як спровокований безрозсудним грузинським керівництвом), згода і відданість Росії «новому світовому порядку», хоча й проблематична, була одним з найвидатніших досягнень після закінчення епохи холодної війни. Навіть небажання Росії підтримати узгоджені дії Заходу, наприклад, у Боснії та Косово 1990-х, ґрунтувалося на аргументах, які можна було почути в інших європейських країнах. Російська демократія, звичайно, мала свою частку недоліків, але це навряд чи робило її унікальною серед посткомуністичних країн.

Історичні відносини Росії з Україною є набагато складнішими і делікатнішими, ніж припускають багато західних експертів. Складно говорити про російську цивілізацію, не кажучи про Україну. Але якими б не були труднощі, нещодавня поведінка Росії щодо її меншого сусіда не корениться в спадщині їхньої спільної історії.

Вона корениться в іншій спадщині, а саме Російської імперії, звички якої не зникли в радянський період. Україна не може і, можливо, не зможе розвивати свій суверенітет так, як це вдалося зробити Польщі та іншим країнами з 1989 року; тим не менш, вона має право прокладати своє власне майбутнє. Виклик Росії статусу України як незалежної держави, таким чином, є викликом для всього світу, і саме тому ця криза піднялася на вершину глобального порядку денного.

У Сполучених Штатах ЗМІ часто вказують на те, що для більшості американців складно знайти Україну на карті. Їм це і не потрібно. Але американці повинні розуміти виклики, які виходять з Росії, яку більше, здається, не цікавить те, що Захід їй пропонував останні 25 років: особливий статус з НАТО, привілейовані відносини з Європейським Союзом і партнерство в міжнародних дипломатичних починаннях. Все це, здається, в даний момент скинуто зі столу.

Так що ж має робити Захід? Підхід, заснований на санкціях, які вдарять по російській економіці (і, отже, по її народу), є кращою альтернативою з тих, які поставлено на карту (американськими політиками). Але санкції навряд чи призведуть до внутрішніх змін, які необхідні Росії, тому що ці зміни мають бути досягнуті російським народом.

Для Заходу реальна проблема полягає в зосередженні структур безпеки і в підготовці до довгого шляху. НАТО зробила важливий крок, запевнивши своїх східних членів. Це не означає, що Росія, приєднавши Крим і залякавши Україну, намагатиметься зробити подібну неприємність серед колишніх радянських «союзників». Але історична пам’ять живуча.

Поляки добре знають, що 75 років тому Франція і Великобританія були учасниками безпекових угод, які змушували їх оголосити війну Німеччині, якщо та вторгнеться у Польщу. У вересні 1939 року, коли Німеччина таки вторглася в Польщу, обидві країни належним чином оголосила війну, але не здійснили жодного пострілу і взагалі не допомогли Польщі. Польща зникла з карти Європи на п’ять років.

Українська криза насправді є російською кризою. Україна, щоб від неї не залишилося, все більше й більше ставатиме західною країною. Росія не проявляє жодних ознак, що буде слідувати цьому прикладу.

Натомість президент Росії Володимир Путін, здається, налаштований на тривалу дипломатичну зиму. США потрібно підготуватися до цього, зібравши до купи партнерів і союзників, і гарантувати, що в найкращому випадку Україна стане останньою, а не першою жертвою Росії.

Крістофер ХІЛЛ — колишній помічник держсекретаря США по Східній Азії, був послом США в Іраку, Південній Кореї, Македонії, Польщі, спецпредставник США по Косово, переговірник з Дейтонських мирних угод і головний переговірник США з Північною Кореєю 2005—2009 рр. В даний час — декан Школи міжнародних досліджень ім. Корбела, Університет Денвера.

Проект Синдикат для «Дня», переклад Миколи СІРУКА, «День»