Коли порожні школи, кишені теж порожні

На карантині діти мріють про речі значно банальніші, ніж у тому, «нормальному» житті, ще якісь два місяці тому. Тепер вони не можуть дочекатися, коли знову зможуть піти до школи, гратися з друзями і відвідувати дідусів і бабусь. Дорослі так само просто хочуть нарешті повернутись до звичного: ти уроки зробив? А головне – повернутись до роботи. І хоч Іспанія й готується до поступового виходу з карантину, діти побачать школу лише восени. Це означає, що економіка і освіта летітимуть до прірви обруч.

КОЛИ МИ ПІДЕМО В ПАРК?

…Маленькі ручки ковзають по склу, так наче намагаються впіймати той чомусь тепер недоступний світ за вікном. Мала, приречено зітхаючи, зараз скаже: «А вірус вже пішов? А коли ми вже підемо в парк?» - відповіддю на це її запитання коли все стане так, як завжди, знову буде моє незмінне «скоро», але цього разу воно пролунає більш впевнено і життєствердно.

Сім тижнів суворої ізоляції залишаються позаду – Іспанія зважується на деконфінацію і відтепер у планах – поступове повернення до «нормального» життя. Головний дядько країни вже оголосив чотири етапи виходу з карантину, пообіцявши нам повну свободу орієнтовно до кінця червня. Жодних дат – ситуація безпрецедентна, отже в плані можливі варіації: залежно від успішності кожної фази, провінції самі вирішуватимуть - переходити до наступної, чи повертатися до попередньої.

Схоже, країна хоче діяти обережно. І хоча після ганебних помилок її уряд продовжує натхненно проповідувати себе як приклад у боротьбі з вірусом, насправді й досі невідомо, наскільки приборкано епідемію в Іспанії: точної картини смертності і заражень немає, а в підрахунках не існує єдиного критерію. Далеко не всі випадки реєструвалися або діагностувалися, на додаток, 650 тисяч закуплених тестів виявилися непригідними. І хоч деякі експерти не в захваті від такого виходу з карантину «наосліп», без точних даних, але з іншого боку, стає зрозуміло, що деконфінацію почато скоріше за економічних показників, аніж санітарних – країна працює трохи більше, ніж на половину від своєї потужності, що є майже синонімом катастрофи.

Отже, нульова фаза або деескалація вже в дії – віднедавна діти у супроводі дорослих можуть виходити на вулицю впродовж години в радіусі кілометру від свого помешкання. Це невеличке полегшення, проте, як і раніше, потрібно зберігати відстань та всі інші гігієнічні перестороги, парки і публічні місця все ще зачинені, а дітям так само бракує їхніх одноліток. Можна також займатися спортом і прогулюватись родиною, і навіть замовляти паелью в ресторані – але тільки щоб скуштувати її вдома.

Вихід з карантину по-іспанськи нагадує припинення суворої дієти, коли все одразу не можна, інакше це може бути небезпечно, тому поки що – все добре в міру. Як піде далі, залежить від поведінки іспанців і поведінки вірусу, і передбачити це неможливо, але зрозуміло принаймні одне – ні в чому не можна бути певним остаточно.

ЦЕ НЕ СОНЕЧКО, А КОРОНАВІРУС!

В Каталонії діти знали про вірус ще задовго до того, як епідемія спалахнула в їхніх містах, так раптово змінивши все. Тут, як і в решті Іспанії, школи запобігливо працюють на випередження, намагаючись вихопити із хаосу життя найважливіше і розповісти як найдоступніше. Інтерпретація, залежно від закладу, може коливатися вправо-вліво, але загалом невтішна панорама сучасного світу постає перед школярами досить об’єктивно. Тож коли шалено вибухнув коронавірус, діти вже знали, що головне - дистанція і мило. Виходячи з школи, вони приголомшували своїх батьків знаннями про існуючі види вірусів, хвацько оперуючи поняттями конфінація-зараження-дезінфекція, малювали хробаків у всіх ракурсах і ревно заперечували, коли хтось намагався хибно інтерпретувати їхні шедеври - «це не сонечко, а коронавірус!». А про миття рук вони могли давати цілі мастеркласи: від співання пісень до зображення вірусу на руці фломастером - аби мити руки доки воно не щезне. З перших днів карантину їм надсилали електронні «нестрашні» казки про коронавірус, а батькам – брошури від психологів про те, як говорити з дітьми про епідемію. Квінтесенція проста: дотримуватись гігієни, не уникати теми і не панікувати.

І діти знають винуватця їхнього заточення на ім’я, але, звісно, не в обличчя. У їхній уяві вірус – це наче якийсь невидимий мізерний хробачок за вікном, з чиєї вини вони тепер не можуть піти ні до парку, ні до школи, ні до бабусі. І мала, що давно зайняла свою улюблену позицію на стільці біля вікна, дивиться, як краплі дощу стікають по склу і цікавиться, чи вірус теж намокне. Діти бачать навколо себе дивну нову реальність і ще не знають, як із цим бути, так само збиті з пантелику, як і дорослі. І від цього вимагають до себе ще більше уваги. Їм теж кепсько - вони б мали гасати в парку, граючись із однолітками, тоді як дорослі їм розповідають, що якраз туди не можна. Мені легко уявити себе на їхньому місці – коли трапилася чорнобильська трагедія, я була тоді дитиною, і добре пам’ятаю, як мені було важко осягнути небезпеку, яку неможливо ані побачити, ані відчути на дотик. І якщо раніше вони мріяли про якісь далекі подорожі або модні іграшки, тепер вони мріють про речі простіші. «Коли все скінчиться, ми підемо в парк».

І хоч дітей давно викреслено з зони ризику, батьки все одно переймаються тим, як пандемія позначиться на їхній малечі емоційно, чомусь впевнені, що доросле і дитяче сприйняття співпадає. Так, наче забули, що ступінь драматизму ситуації діти міряють перш за все по дорослим, ще замалі для такого складного розуміння. У дітей не вбудовано трагічність, вони сприймають світ - стосунки з яким у них лише починають формуватися - із свого найближчого оточення. І якщо дорослі навколо перелякані, то такими будуть і діти – так і не розуміючи причини, вони просто вберуть у підсвідомість пам’ять про цей страх. В звичайній спокійній атмосфері родини діти почуваються настільки комфортно, наскільки дозволяє карантин. Вони також звикають. Трагедією може бути лише втрата близьких, і якщо такого не сталося - найбільшою проблемою дітей як правило буває колір шкарпеток, що не пасує до настрою або невдала лінія на малюнку. Оце вже дійсно серйозні дитячі проблеми.

БАТЬКИ ПІЗНАЮТЬСЯ НА КАРАНТИНІ

Спроби працювати на карантині виглядають як героїчне протистояння, та насправді доволі жалюгідні: бо не полишає гнітюче враження, що встигаєш набагато менше, ніж у тому, «нормальному» житті, і нічого не можеш із цим вдіяти. Але вперто намагаєшся чинити опір всьому одразу: клоунському капелюху, що його тобі хоче напнути мала, волаючому телевізору, небажанню старшої робити уроки, розхитуванню нервів як маятника, застиглому часу, який все одно невблаганно від тебе тікає. Сконцентруватись навіть у нетривкі моменти перемир’я абсолютно нереально – малеча не вміє жити мовчки, на те вона і малеча – виносити назовні все своє багатогранне внутрішнє «я». Надто тепер – коли це «я» у майже вибухонебезпечній концентрації.

Напевно, одним з найбільших випробувань сучасного батьківства є втрата особистої свободи або, власне, частинки себе. В Каталонії, як і в інших провінціях, обоє батьків здебільшого працюють (хоча ще якесь покоління тому жінки «не працювали» вдома), і їм постійно доводиться відстоювати найдорожче – власну незалежність – одне в одного, між роботою і дитиною. Тривалий карантин лише ускладнює і так не дуже прості стосунки із своєю свободою, коли світ закручується навколо тугими спіралями і наше «я» приречено капітулює, поки ми божеволіємо від неможливості поєднати в одному просторі всю ту безліч дій, що ми їх ні сіло ні впало маємо виконувати синхронно. Аста ла віста, якосте. І нікого вже не дивують відчайдушні «вибачте за затримку, у мене троє малих вдома» або «перепрошую за помилки, ніяк не вгамую дітей». Як нікого вже не злякати екстравагантним виглядом замусолених треників або стрибаючих на дивані космонавтів десь на задньому плані відеокартинки.

Дітей треба наповнювати протягом цілого дня, замінивши собою все багатство їхнього світу назовні – учителів з усіх предметів, викладача з музики, тренера з теквондо і аніматора з дитячого табору усіх разом узятих. Всі ці раптові челенджі і «зв’язки із громадськістю», відповідно помножені на кількість дітлахів, замикаються на комусь із батьків – якщо їхні розумники ще замалі аби здійснювати їх самостійно і всіляко організовувати своє конфіноване буття. Карантин із родиною – випробування на межі істерики, навіть для тих батьків, які не працюють. Не у всіх є можливість дистанційної роботи, і багато хто зараз не працює бо саме має бути з малечею, це окрім того, що немало й таких, кого взагалі звільнено – тимчасово чи остаточно. Далеко не у всіх цих випадках передбачено субсидії, тож тепер люди поміж шкільних задач ламають собі голови над більш складними рівняннями життя – як вони будуть жити далі. І поки що відповідь із двома невідомими - робота і економіка - дорівнює нулю.

МУЛЬТИМЕДІЙНІ МОНТЕССОРІ

Але насправді у цих складних рівняннях є ще багато невідомих, одна з яких  - шкільне навчання. Віднедавна ми знаємо, що до вересня класи залишатимуться порожніми, а це означає, що цей навчальний рік діти закінчать не в повному обсязі. Схоже на те, що чіткого плану у департаменту освіти немає, крім як «якось дотягнути третій триместр» – а там видно буде. Не дивлячись на заняття вдома, учні навряд чи засвоять нові теми самотужки, особливо молодші, тобто пробіли цього року помандрують до наступного.

Батьки на це реагують по-різному, бо скільки батьків – стільки й думок. Одні незадоволені - мовляв, вчителі нічого не роблять і тепер все мають робити родини, яким і так ніколи; інші намагаються пресувати дітей та школу аби будь-якою ціною закінчити рік; ще хтось вважає, що бідні діти – нехай потім надолужують. Але треба зрозуміти, що в тій ситуації, в якій ми зараз опинились, не може бути нормального навчання, вже нічого не буде нормальним. Ми ніяк не перебудуємо свою свідомість на те, що відтепер формула «і вовки ситі, і вівці цілі» - неможлива.

І поки що каталонський - як і загальнонаціональний - шкільний апокаліпсис розділився на два фронти: на одному – вчителі готують стоси матеріалу у режимі нон-стоп, а на іншому – батьки скаженіють від уроків разом із дітьми, загубившись у купі мейлів і лінків. Для батьків це як справжнє покарання, тому що окрім робочих ноутбуків на колінах, у них перед очима підручники, і більшість з них взагалі не уявляє, як це все може працювати в купі.

Карантинне навчання відбувається у вигляді он-лайн туторіалів, і, в основному, воно самостійне. Уроків, як таких, принаймні, у молодших школярів, немає, а є кілька щотижневих конференцій із частиною класу і вчителем, які більше задумані для спілкування і обговорення конкретних тем і завдань. Сенс таких підключень також у тому аби діти весь час відчували зв’язок із зовнішнім світом і розуміли, що навчатися потрібно хай там що. Особливо вони цього потребують на емоційному рівні, хоча не звикли до такого дивного формату спілкування. Із старшою школою трохи простіше – все ж таки діти в цьому віці більш автономні.

Карантин став таким собі мементо морі, коли ми одразу зрозуміли, як воно все насправді. Виявляється, катастрофічно важко бути вчителем власній дитині, і взагалі – вчителем, бо це – ціла професія, складна, як космонавтика. І ось ми плаваємо в предметах, не вміємо пояснювати, терпіння – як не було, а власна дитина нас в такій якості сприймає скептично, бо батьки – це батьки. Усі ці речі цілком очевидні і природні – ми всі опинилися поза контекстом. Діти звикли вчитися в школі, як і дорослі працювати на роботі, там у них звична атмосфера, що їх спонукає до навчальної діяльності – клас, вчителі, робоче місце і, що дуже важливо – інші учні і необхідна ментальна конкуренція. Вдома усього цього немає. І коли ми кажемо «ну що ти сидиш? іди вчи!» - ми просимо від них майже неможливого. Тому що, окрім того, що як і ми, діти опинилися не в своїй тарілці, здебільшого вони не вміють вчитися самі. І до цього можна додати ще й проблему ХХІ століття – слабку здатність до концентрації, і відповідно, до навчання. Палкий привіт від гаджетів.

В Іспанії за останні роки шкільна неуспішність невтішно виросла, а синдром розсіяної уваги і гіперактивність – стали «надбанням» кожної школи. Діти вчаться цілий день, повертаючись додому о п’ятій вечора перевантаженими, але за часту більше втомою, ніж знаннями. Загальний рівень знань стрімко падає, як літак у піке, збитий зеніткою невігластва: девальвація освіти, яка спостерігається сьогодні в іспанському суспільстві - одна з причин. Знання більш нікому не потрібні - багато хто мріє стати футболістом Мессі чи співачкою Розалією (так, наче зірками стають без зусиль інтелекту), і мало хто хоче бути Ейнштейном (і для початку треба знати, хто це). Відповідно, вимоги до учнів щоразу стають меншими - щоб «не псувати атестат». А далі, як доміно – летить все, від професіоналізму до культури.

Врятувати це могла б повноцінна реформа всієї структури освіти, але для цього потрібна купа грошей та передусім – ціла ментальна революція. Навряд чи іспанське суспільство готово до виходу з цього тупика. Тому поки пробіли компенсують збільшенням годин навчання або повторенням курсу, але ефективність від цього не збільшується.

ХТО ВИНЕН? – ВІРУС!

Як кажуть в Іспанії, вірус застав нас в трусах – тобто геть зненацька, ніхто не був готовим до подібного виклику. І якщо раніше в поганих результатах у навчанні звинувачували школу, то тепер перепаде також і вірусу. Дуже зручно, коли можна перекласти відповідальність на когось іншого. Спокуса звинувачувати епідемію у всьому цілком зрозуміла, але насправді вона лише оголила всі ті проблеми, які давно лежали на глибині. Іспанська освіта кульгає не відучора, але тут здебільшого є відповідальним саме суспільство, а не школа як така. У сьогоднішніх школах Іспанії вчителі працюють у досить важких умовах і за часту їм доводиться робити більше, ніж вони можуть. Від них вимагають результатів, коли в школах скорочений штат і фінансове забезпечення. До того ж сама професія вчителя знецінюється. Іноді елементарно зайти до класу – уже героїчний подвиг: вчителям нерідко доводиться наражатися на вербальні образи і навіть тілесні агресії з боку учнів. Буває, що ставляться з неповагою й батьки. І все це мандрує дуже здалеку.

Економічну кризу 2008-го року так і не було подолано до кінця, але її відлуння сьогодні – саме оці сумнозвісні скорочення в двох найважливіших галузях – освіті і медицині. Найвищий показник смертей в Європі від коронавірусу це саме про це. Далі - школа, хоча результати занепаду можуть бути не такими швидкими і очевидними. Після пандемії, коли безробіття і соціальна нерівність виростуть ще більше, діти ще менше хотітимуть вчитися – а навіщо, коли роботи немає? А Іспанія й так європейський чемпіон з безробіття.

Попри це в країні плекають міф про те, що сучасні діти – це нове цифрове покоління, які від народження - стіви джобси. Батьки захоплено констатують, що їхні маленькі феномени знають, де включаються комп’ютер, навіть не вміючи розмовляти. Або – о, яке диво! - ще не вміють читати, але вже ковзають плазмою.

Дорослі вже давно «живуть» у смартфоні, самі того не помічаючи, і чомусь дивуються, коли дитина теж проситься «жити» до них в смартфон, а не йде читати чи малювати. Проблеми починаються ще на дитячих майданчиках, з мам-тат, які повністю поглинуті чорним дзеркалом, поки їхні малюки «гуляють». Ось такі мами й тата потім воюють із цифровим генієм, щоб не залипав у смартфоні. Іспанські, українські і всі інші  діти дійсно народжуються в світі, не схожому на світ їхніх батьків, і звісно, що сучасні технології – дуже корисна штука, за умови, якщо нею користуватися розумно. Тож зло не плазма. Зло – відібрана увага і час. Непрошиті до кінця тонкі емоційні ниточки діти-батьки, що далі ведуть у світ. Або й геть відірвані.

Що в публічних, що у дорогих приватних школах Каталонії, учні так само вправно водять пальцем поверхнею екрану, далеко не завжди розуміючи, що вони там роблять. Синтезуючи інформацію, їм нерідко важко відійти від шаблону копі-паст і сконцентруватися на контенті, а не красивих візуальних ефектах. Про помилки навіть не варто згадувати. А відірвати їх від гаджетів, коли це потрібно, ціла історія. Батьки так само одержимі наймодернішими технологіями, чомусь вважаючи модні атрибути запорукою успішного навчання і, відповідно, майбутнього. У більшості каталонських шкіл є цифрові дошки, комп’ютери, новітній навчальний софт і все, про що покоління теперішніх батьків у свій час навіть не мріяло. Проте діти не навчаються краще. Навпаки – їхні навички формуються при дуже скупому читанні. Як відомо, читання допомагає встановити багатогранні зв’язки між речами і світом, навчитися конструювати їх і деконструювати, йдучи від цілого до загального і навпаки, інакше кажучи – читання вчить аналізувати. Так що нейрони по трохи капітулюють перед екранами, і туди ж поглинається увага. Якщо так буде продовжуватись, людство дедалі тупішатиме. Покоління, яке виросло на книжках, схоже, таки починає по трохи це розуміти. Так от, останньою тенденцією у дорогих приватних школах Каталонії є саме антипланшетна революція. Отака от іронія – батьки платять шалені гроші заради того, щоб їхні розумники навчались без планшетів.

А тепер нехай хтось порадить батькам на карантині сховати планшети подалі від дітей… Я цього уявити не можу, бо теж нейтралізую малечу екранами – інакше мені не написати жодної статті. А от уявити результат цього карантину для школярів досить неважко – і так не надто блискучий рівень освіти поповзе вниз слизькою плазмою. Всі ці тенденції існували й до пандемії, але зараз, коли внаслідок великої перерви затремтить економіка, культура а потім - і освіта, доведеться якось це все рятувати, і якомога швидше. А рятівних планів як таких поки немає – уряд завзято підбадьорює громадян позитивними меседжами, і це прекрасно, але цим громадянам все більше хочеться конкретики у вигляді цифр на банківському рахунку і чітких стратегій порятунку від цієї досі небаченої халепи.

А поки ми живемо з непевним знанням того, що діти повернуться до школи восени, зате з безсумнівною певністю побачити прірву як у знаннях, так і в кишенях. Але ніхто не може навіть уявити, яким саме буде вихід з карантину, чи будуть повторні піки заражень, наскільки це все може затягнутися і як взагалі виглядатиме наше життя потім. Та в будь-якому разі людство не може перестати вчитись і жити далі. І тут є над чим замислитись: що потрібно, аби діти вчились думати і вчитися самі – це найцінніше, що суспільство може їм дати. Адже автономно вчитися все життя – це те майбутнє, яке уже тут – на відстані простягнутої руки.