Кредит, Росіє!

Тепер кілька слів скаже талановитий генерал чи передовий комбайнер — будь ласка, Анатолію Борисовичу. Тепер — молодий командувач або бригадир-комсомолець — будь ласка, Сергію Владленовичу.

А тепер — до Бога-громовержця або до голови нашого колгоспу. —

Є криза, Борисе Миколайовичу?

— Немає кризи.

— А ми тут хвилювалися...

Нарешті — солодке передчуття перемоги, цифри мільярдів блимають, мов на лічильнику в таксі інфляційних часів... Допоможе? А, звісно...

Якщо запитати кожного з російських громадян, чого уникає його країна, коли одержує західні гроші, мало хто відповість. Протикризова програма уряду насправді — не стільки маніфест боротьби, скільки збірка документів, пов’язаних зі здоровим глуздом — і раніше треба було, без усякої кризи, скасовувати соціальні виплати, які ніхто не виплачував, а тільки дратував людей, дбати саме про тих, хто цього насправді потребує, і змінювати усю систему оподаткування... І таке інше, і таке інше... А це справді ті гроші, що допомагають уникнути кризи? А чому ж тоді не «розкуркулюють» славні російські монополії, а тільки погрожують їм маленьким кирієнковим пальчиком?

Криза є. Ми її не бачимо, проте ми її побачимо дуже скоро. Кредит може допомогти уникнути небажаних суспільних потрясінь — дай Боже, однак він не змінить самої суті російської економіки — царства призначених «олігархів» і могутніх монополій. Він не змінить стосунків президента й еліти, породженої цією економікою. Вже видно, як заважає їй Єльцин, як намагається вона вибратися з-під монаршого капелюха, а він знову й знову закриває їй білий світ. І сутності самого Єльцина криза не змінить — він не віддасть влади сьогодні, не віддасть завтра — хіба що призначеному спадкоємцю, якого та ж еліта сприйматиме лише як довгу тінь старого царя. Те, що Єльцин — не Горбачов, — уже не новина... Те, що російська еліта й досі чомусь заклопотана більше політикою, аніж економікою, бо народжена саме політичними, а не економічними перетвореннями, — вже традиція.

Найжахливіше в кризі — бажання її використати.