Криза у стосунках «свинарки» й «пастуха»

Якось погано почали почуватися прибічники єдиного й неділимого. Після заяви Володимира Путіна, що Росія виграла б Велику Вітчизняну війну в гордій самоті, ніхто з чисельних проросійських організацій не хоче вступати в дискусії на цю тему. Сказати ж нічого. Підтримати неможливо, виступити проти — втратити довіру й джерела фінансування. Становище гірше губернаторського. Он міністр Табачник видавив із себе, що в нього свій погляд на війну. І на більше наша влада не сподобилася.

При цьому вислів Путіна не є чимось ізольованим і не може бути віднесений до розряду невдалих. Урешті-решт, на кожного прем’єра достатньо простоти. Ні, все те, що було після прямої лінії так званого спілкування з народом російським, переконливо доводить наявність довгострокової політики. Навіть на відстані того короткого часу, що минув після подій на Манежній площі, чітко видно розігрування давно запланованого й добре продуманого сценарію. Проблема не в ролі тих чи інших колишніх союзних республік у війні, а в новій фазі великодержавної політики, що проводиться російською владою.

Нещодавно довелося бути присутнім при розмові двох громадян, які ностальгують за радянським часом. Тема обговорення — події в Москві та погроми на міжнаціональному ѓрунті. На їхню думку, в СРСР такого ніколи б не було. А була дружба народів, декади літератури та мистецтва. Їздили делегації, обмінювалися досвідом як краще спільно будувати щасливе життя. Апофеозом доказу дружби народів були міжнаціональні шлюби. Не в тих, хто розмовляв, а у їхніх родичів, близьких і далеких. Уся ця розмова нагадала сталінський гламур.

Його було багато. Наприклад, кінофільм «Падіння Берліна». Російський народ втілює сталевар Олексій Іванов (Борис Андрєєв) і поряд з ним з’являється образ українця Кості Зайченка, котрий вічно невлад щось говорить, у виконанні Юрія Березіна (Тарапунька). Комічність образу підкреслюється наявністю великої кількості українізмів у його мові. Як старший брат, Олексій Іванов направляє недолугого Костю. Цікаво, що представників інших народів великої країни у фільмі немає або вони з’являються лише у вигляді фону. Ось така дружба народів, яка перемогла фашизм. Звідси йде коріння заяви Путіна. Сталінська легенда не лише продовжує жити, а й здобуває завдяки російському прем’єрові друге дихання.

Зараз рідко згадують фільм «Богдан Хмельницький», що вийшов на екрани в березні 1941 року. У стрічці, присвяченій національно-визвольній війні середини VXII століття, задіяно дуже мало українських акторів, хоча фільм знімався на Київській кіностудії режисером Ігорем Савченком. Роль Богдана Хмельницького виконував артист театру ім. Моссовєта тоді заслужений артист республіки (з 1949 народний артист СРСР) Микола Мордвінов. Незважаючи на назву фільму, гетьман — не найголовніший герой. Мабуть, через велику дружбу не довірили українським акторам грати головні ролі в настільки важливому у той час пропагандистському фільмі. І головна думка в нім полягала в тому, що дуже скоро український народ возз’єднається зі своїм старшим братом, про що Богдан Хмельницький думає щохвилини. Хоча фільм присвячений історичним і воєнним подіям, але риси пропагандистської гламурності дружби двох народів на чолі з російським проходять червоною ниткою. Байдуже, що фільм суперечить реальним історичним подіям і ніколи гетьман про братерство двох народів не говорив. Для міфів це аніскільки не важливо. Антипольська історія в радянській пресі була в самому розпалі. Саме в березні 1941 року було прийняте рішення про розстріл польських офіцерів у Катині, Старобельську, Калініні (Твері), Мідному, у в’язницях Західної України й Білорусі.

Але найголовнішою екранною картинкою цієї самої дружби, поза сумнівом, є «Свинарка і пастух». Фільм вийшов на екрани в листопаді 1941 року, світова прем’єра відбулася 6 червня 1944 року. У США фільм йшов під назвою «They Met in Moscow» (Вони зустрілися в Москві). За випадковим збігом цього дня союзники висадилися в Нормандії, відкривши другий фронт.

Сюжет вельми простий. Знатна свинарка з вологодського села Глаша Новікова (Марина Ладиніна) на Виставці досягнень народного господарства в Москві зустрілася з таким же знатним пастухом з Дагестану аварцем Мусаїбом Гатуєвим (Володимир Зельдін). Молоді люди покохали одне одного з першого погляду. Та й як могло бути інакше на московському просторі, де «светят звезды Кремля в синеве» «И, как реки встречаются в море, так встречаются люди в Москве».

Саме Москва, а не якесь інше місто — найкраще місце в світі, де люди різних народів можуть знайти свою щасливу долю. Як знайшли її в іншій гламурній радянській стрічці «Цирк» американка Меріон Діксон (Любов Орлова) та її маленький чорношкірий син. А Москва — столиця Росії. Отже, Росія і є місцем обітованим для дружби народів. «Голос дальней Москвы мне казаться будет голосом дальним твоим» співали в кінофільмі Глаша й Мусаїб. І ось тепер саме в Москві на одній з її головних площ, викидаючи руку в нацистському вітанні, натовп погромників з використанням ненормативної лексики вимагав розправитися з Кавказом і його жителями. Ніякої дружби народів. Росія для росіян і ніяк інакше.

Ми настільки детально зупинилися на кінопоказі так званої дружби народів в її сталінській інтерпретації, бо ця міфологізація продовжує затуманювати голови дуже багатьох. І, як показали коментарі на останні події в Москві й інших російських містах, цей туман не лише не розвіюється, а й ще більше згущується.

Національна політика царизму полягала в поголовній русифікації. Незважаючи на гарні слова більшовиків про право націй на самовизначення, вони вимушені були погодитися на відділення країн Балтії, Фінляндії й Польщі лише після збройного зіткнення, в якому зазнали поразки. Інтернаціоналізм зник того дня, коли стався жовтневий переворот. Усе повернулося на круги своя. Триєдина формула Уварова: «Православ’я, Самодержавність, Народність» — була замінена на святенницьку старшого й мудрішого брата, під прикриттям якої й було зроблено спробу зібрати не лише так звані російські землі, а й захопити нові. І ця ж ідеологема старшинства була основою продовження політики русифікації. Рано чи пізно вона мусила привести величезну країну в безвихідь. За ним слідує розвал. Один раз це вже фактично сталося 1918 року. Тоді від московського центру відокремилися не лише так звані національні околиці, а й російські області від Уралу до Примор’я. Навіть у відносній близькості від Москви на Волзі в Самарі діяло самостійне державне утворення на чолі з Комітетом членів Всеросійських установчих зборів. Його владу визнавало оренбурзьке й уральське козацтво. Тоді більшовикам удалося відродити імперію під псевдонімом СРСР. Але пам’ять про минулу самостійність збереглася. Невипадково під час виступів автомобілістів у Владивостоку знову говорили про незалежну Далекосхідну республіку, як це було в 1920—1922 рр.

Гасло «Росія для росіян» — це не лише вигуки погромників, які мало що розуміють у політиці. Це цілком чітко сформульована ідеологія, що прийшла на зміну міфам з фільму «Свинарка і пастух». Більше того, вона відображає кризу ідеології дружби народів, що дісталася від радянської влади, та заміну її зрозумілою та прямолінійною етнічного піднесення росіян і такої ж дискримінації решти.

Авжеж, молодики на площах і вулицях міст не розуміють усієї небезпеки гасла-вимоги, яке вигукують. Їм здається, що вигнавши всіх неросіян, вони зможуть вирішити свої проблеми. До того ж, той факт, що їхній гнів спрямований проти кавказців і жителів Центральної Азії, має випадковий і кон’юнктурний характер. Уже нападають на китайців і в’єтнамців, завтра жертвами стануть інші. Тому що це не спонтанна реакція невдоволених, а ретельно спланована спецоперація.

Ті, хто стоїть за натовпами хуліганів, чудово розуміють усю небезпеку закликів «Росія для росіян». Але, по-перше, нічого іншого вони запропонувати не можуть. Російське правляче угруповання абсолютно несприйнятливе до чогось складнішого, ніж простий пошук ворогів за зрозумілими ознаками: колір шкіри, розріз очей, інша релігія, незрозуміла мова й так далі. По-друге. Навіть за радянських часів не дуже розрізняли жителів Середньої Азії чи Кавказу. Усі на одне обличчя. Як писав Семен Новопрудський, заступник головного редактора московської газети «Время новостей», на матчах із алма-атинським «Кайратом» називали гравців казахстанської команди «киргизами» й «басмачами». І навіть цілком освічені росіяни не знали, що в Казахстані жодних басмачів не було. Ось чому нинішні гасла відповідної якості й змісту.

Абсолютно очевидно, що реальна реалізація етнічної чистоти Росії неможлива без масштабної громадянської війни із цілком передбачуваним результатом — розпадом російської держави. Проте російський прем’єр Путін у низці виступів не виключив, що в разі недотримання «місцевих законів і звичаїв» приїжджими правила перебування у великих містах країни можуть бути змінені. «Нам доведеться, м’яко кажучи, удосконалювати правила реєстрації на території країни, особливо у великих центрах — у Москві, Петербурзі й інших великих містах».

Узагалі, не дуже зрозуміло, як можна запроваджувати обмежувальні правила для пересування всередині країни її громадянам. Але цілком очевидно, що такі перегляди спрямовані, зокрема, проти жителів Північного Кавказу. Не надто важко уявити, як вони сприймуть такі дискримінаційні правила. Також неважко зрозуміти, яких висот сягне корупція серед міграційних чиновників, оскільки процес переселення має об’єктивний характер. Він викликаний демографічними, соціальними й економічними причинами. І, врешті-решт, хто підмітатиме вулиці Москви, Санкт-Петербурга, Нижнього Новгорода та Ростова-на-Дону. Місцеві робити цього не хочуть, а хоч якусь чистоту наводити треба. Отже, залаштункові режисери свідомо йдуть на загострення. Як написав блогер з Петербурга Данило Коцюбинський про прем’єра: «Цей кухар готуватиме лише гострі страви».

Абсолютно закономірне питання: навіщо, якщо небезпеку таких дій видно неозброєним оком. Причини лежать у декількох площинах, що взаємно перетинаються.

По-перше. Давно назріла необхідність глибокої реконструкції й на її основі модернізації Росії викликає тваринний страх у значної частини її правлячого класу. Здебільшого інтуїтивно, а дехто й цілком свідомо, вони розуміють, що в новій країні їм місця не буде. І про можливість безмежного грабежу національних багатств доведеться забути, а з цим — і про відповідну владу. Погодитися на це добровільно можна. Але для цього треба мати еліту абсолютно іншої якості. Підготовлену морально й, найголовніше, ідеологічно. Франклін Рузвельт, генерал де Голль і Маргарет Тетчер її мали. І це одна з головних складових успіху їхніх реформ. Поки в Росії немає таких лідерів і еліти, здатної знайти їх у своїх лавах. А якщо так, то опір реформам незборимий. Та й політичну волю в їхньому проведенні не дуже видно.

По-друге. Зростаюча соціальна та економічна нерівність, корупція у всіх ешелонах влади розхитують країну. Російський бізнесмен Сергій Колесніков звернувся до президента Росії Дмитра Медведєва з відкритим листом. У ньому він виклав волаючі факти. Для особистого користування прем’єр-міністра Росії на узбережжі Чорного моря будується палац. «На сьогодні вартість палацу оцінюється в 1 мільярд доларів. Досягнуто це було головним чином за рахунок поєднання корупції, хабарництва й крадіжки... Мета мого відкритого листа — викласти факти, що стоять за цим фарсом і трагедією...» Незважаючи на викладені факти, прес-секретар Путіна вже заявив, що прем’єр-міністр до цього палацу не має ніякого відношення. Але це ще не все. Під Москвою будується аналогічний палац, замовника якого ніяк не можуть знайти. Або не хочуть. Не дивно, що в країні виявляються відцентрові тенденції.

У першу чергу, у віддалених містах та тих, що стають «ненашинськими». Нещодавні мітинги й демонстрації в Калінінграді чітко показали, що чимало жителів області хворіють на вірус сепаратизму. Залежність від Москви їх дедалі більше обтяжує. І навіть гіпотетичне приєднання (або возз’єднання) до Німеччини їх не лише не лякає, а й для багатьох дуже бажане.

Як же з цим боротися? Складні й тривалі, але в довгостроковій перспективі вельми ефективні методи інтеграції народів, що живуть у Росії, для нинішньої правлячої еліти неприйнятні. Отже, ситуацію слід довести до точки кипіння, аби загроза розпаду Росії стала настільки явною, щоб її розуміли якщо не всі, то більшість. І тоді на білому коні (або чорному «лінкольні») з’являється рятівник вітчизни. Він твердою рукою ліквідує всі ознаки сепаратизму, захвату народу немає межі. Про нього складають заздоровниці й співають пісні. Неугодних, незгодних відправляють до місць не дуже віддалених. Їх ніколи не бракувало. І все стає тихим і гламурним. Кандидат на цю роль проявляє дедалі більшу активність. Отже, з цим проблем немає, шукати не доведеться. І нові фільми типу «Свинарка і пастух» не забаряться з’явитися. Тоді на новому витку знову згадають про дружбу народів під пильним чекістським наглядом. Він же забезпечить, щоб усі неросіяни знали своє місце й ні про яку рівність навіть не думали. Є й такий спосіб подолання кризи «Свинарки й пастуха». Але ж чи буде результат? Буде, але зовсім не такий, якого хочуть досягти сценаристи й натхненники погромів.

Ця небезпека стає вельми зримою. «Я закликаю наших азербайджанців, які живуть у Росії, поки не пізно виїжджати звідти. Росію чекають недобрі дні, ось я й попереджаю моїх співвітчизників. Російський бунт буде нещадним і жорстоким. Я запропонував би колишнім радянським республікам навіть допомогти Росії вийти з цієї кризи, інакше, якщо вона не вийде з неї, там до влади прийдуть фашисти, а це вже буде трагедією для нас усіх», — заявив азербайджанський політолог Вафа Гулузаде в інтерв’ю ІА REGNUM.

У своєму інтерв’ю трьом українським телеканалам Президент Віктор Янукович сказав про непросту боротьбу з російськими партнерами за зниження цін на газ. Напевно, настав час вести боротьбу за стійкість української держави. Не виключено, що нам доведеться жити поряд з авторитарною країною з великими амбіціями, зокрема й територіальними. А на нашій території їхній військовий плацдарм. Отже, треба діяти, поки є час, щоб запобігти поширенню епідемії етнічного протистояння від сусідів.