Криза в самовизначенні ЄС

Цього місяця святкування з нагоди 50-річчя Римського договору стали у пригоді. Нині для Європейського Союзу закінчився «час для роздумів», який ознаменувався неухваленням Європейської конституції французами й датчанами, і настав момент, коли слід продовжити процес об’єднання, розпочатий у Римі 50 років тому.

Роздумів же як таких і не було, у зв’язку з тим, що європейські лідери не змогли запропонувати європейським громадянам нових принципів об’єднання. То як же має відбуватися «новий устрій» Європи, як висловилася канцлер Німеччини Ангела Меркель під час свого першого виступу перед парламентом, присвяченого європейській політиці?

З погляду теорії, є три принципово різні підходи до бачення майбутнього ЄС. Деякі з них мають форму «держави національних держав». Прихильники такого погляду, яких умовно називають «федералістами», розглядають Конституцію як необхідний крок, що веде до Європейської федерації.

Таку федерацію можна виправдати тим, що моральна складова національної держави була серйозно скомпрометована останніми розбіжностями, або вона слугуватиме превентивним засобом для заборони всяких спроб піти на конфлікт. Більше того, британський політолог Глен Морган довів, що продумана концепція пан-європейської безпеки вимагає також пан-європейської держави, й що з боку частини європейської еліти безвідповідально постійно займати позицію стратегічної залежності від США. З цим пов’язана ідея, що тільки сильний ЄС може врятувати «Європейську соціальну модель».

Але останні декілька років продемонстрували відсутність підтримки Європейської федерації більшістю держав Європи, що підкреслили суперечки навколо невдалих Конституційних переговорів. Насправді, чимало аргументів «федералів» виглядають сумнівно. Зокрема, не існує жодної єдиної європейської соціальної моделі. Наприклад, різниця між Скандинавією, середземноморськими країнами й «вільними атлантичними державами», такими як Ірландія та Велика Британія, більш виражена, ніж між Європою загалом і США.

Останніми роками зміцнився альтернативний погляд на Європу, який можна описати як «наднаціональний мультикультуралізм». Цей погляд визначає Союз, основною функцією якого є різноманітність і відмінності. Замість традиційних однорідних держав, така Європа хоче стати «співтовариством різноманітності», свого роду «Різноманітним народом», якщо говорити словами Джозефа Вейлера. Терпимість стає кардинальною європейською доброчесністю, й характеристика ЄС як об’єднання з федеральним законом, але без федеральної державної освіти, розглядається як його сильний, а не слабкий бік.

Проповідники ідеї наднаціонального мультикультуралізму, таким чином, відкидають федеральну демократію. Щонайбільше вони вірять у здійснення так званої demoi-cracy — правління не одного народу, або demos, а багатьох народів, або demoi, які будуть прагнути до збереження своєї різноманітності.

Положення такого погляду звучать привабливо. Питання в тому, однак, наскільки заслуговують на довіру європейські глави уряду, які просувають ідеї пан-європейського мультикультуралізму й водночас спростовують заявлені «мультикультурні» ілюзії в себе вдома, що стало стандартною політичною риторикою в більшості країн.

Третій погляд — це навіть, по суті, не погляд, а виправдання брюссельської бюрократії в тому вигляді, в якому вона зараз існує. У такій технократичній перспективі Брюссель сьогодні виконує функції, які навіть у межах національної держави часто розподілені між інститутами, що не обираються демократичним шляхом. Класичний приклад — Центральні банки. Ті сфери політики, які громадяни вважають найбільш значущими — зокрема, соціальна політика й освіта — залишаються під владою країн- членів ЄС.

Отже, Брюсселю належить бути не урядом, а регулюючим органом влади, й це часто вигідно для європейських споживачів. Така влада, як заявляють технократи, у свою чергу, є частиною національної й наднаціональної системи стримувань і противаг. Не схожа на національну демократію, вона надійно запобігатиме розвитку деспотизму в Брюсселі.

Усі ці три погляди відповідають сьогоднішній реальності ЄС або його майбутньому. Федерація стала віддаленою перспективою, але їй, як і раніше, віддають належне політики у своїх промовах, неначе інший, остаточний результат, неймовірний. «Demoi-крати» мають підтримку, оскільки їхній погляд спрямований на зміцнення статус-кво й залишає свободу вибору. Технократи, у свою чергу, вважають, що їхня позиція підтверджується щодня, що заяви про кризу законності не відповідають дійсності.

Але чи існує пан-європейська політична угода, за якою можна дійти згоди або якою командуватиме більшість? Якщо відповідь негативна, то дотримуватися прагматичного підходу до Союзу як різновиду «Співдружності» є найбільш чесною альтернативою будь-яким піднесеним поглядам. Класичний аргумент, що ЄС, як велосипед, має завжди рухатися вперед, щоб уникнути падіння, просто неправильний: період роздумів може стати марним для федералів, але він також доводить, що, навіть зупинившись на мертвій точці, ЄС продовжує існувати.

Брюссельська еліта не схильна визнавати цього факту: їхня риторика як і раніше, коливається між песимізмом і різновидом проєвропейського піару, який піклується лише про те, як найкраще «продати» Союз громадянам Європи. Але це буде неможливо за відсутності концепції, що продає себе сама.

Ян-Вернер МЮЛЛЕР — професор теорії політики та історії ідей у Принстонському університеті й автор книжки «Конституціональний патріотизм».