Лівиця: потужний старт на тлі розчарування
На думку президента Кваснєвського, вибори підвели риску під першим десятиліттям третьої Речі Посполитої, й ознаменували собою початок другого етапу. Який буде важчим за перший.
Задовго до дня голосування було відомо, що в суспільстві, попри, здається, непогані результати розвитку країни в цілому, накопичився чималий потенціал протесту. Це було пов’язано, зокрема, і з тим, що за прискорену підготовку до вступу до Європейського Союзу довелося платити передусім селянству, і з тим, що взагалі траснформація була далеко не безболісною, і з тим, що далеко не всі були готові платити необхідну ціну у вигляді, зокрема, безробіття, необхідності міняти кваліфікацію, професію, відставання рівня пенсій (чималого, як за українськими мірками) від цін тощо. За останні десять років люди почали звикати до кращого, і будь-які труднощі природнім чином відбилися на політичних переконаннях.
Тим більше, що навіть маючи в своєму арсеналі не лише історію, а й такі імена, як Тадеуш Мазовєцький, перший посткомуністичний прем’єр країни, Лєшек Бальцерович — «батько» реформ, та ж Унія Свободи не змогла привабити нестандартними ходами та пропозиціями навіть інтелектуальну еліту — свою постійну електоральну базу.
Протестний характер польських виборів зайвий раз доводить відносний успіх «Самооборони» — партії відверто популістського характеру, орієнтованої на дрібного селянина, яка виступає, зокрема, проти вступу до ЄС, а також відверто націоналістичної Народної партії, також орієнтованої на дрібного власника, та антикомуністичної Ліги польских родин.
Найбільшою опозиційною силою буде, як очікується, Громадянська платформа, очолювана Анджеєм Олеховським, нова партія правоцентристських поглядів. Її штаб уже заявляє про наміри перетворитися на «тверду опозицію», не вступаючи в переговори з формування уряду. В опозиції, очевидно, буде й «Право та справедливість», створена нещодавно з уламків «Солідарності».
Президент Александр Квасьнєвський ясно дав зрозуміти свої симпатії, привітавши Лівицю з перемогою, відзначивши, що відтепер вона має можливість правити довго та ефективно, і нагадавши про величезну відповідальність. Президент також уже заявив, що надасть повноваження з формування уряду лідеру Лівиці Лєшеку Міллеру. Представники Лівиці вже заявляли, що в тому разі, якщо партія не зможе створити уряд самостійно, вона готова до розмови «будь iз ким, навіть із «Самообороною». Між тим президент Квасьнєвський заявив, що краще в такому разі було б сформувати уряд меншості, оскільки ціна коаліції може виявитися занадто високою.
Кандидатів у свій уряд Міллер уже представляв. На роль віце-прем’єра, міністра фінансів — на цій посаді здобув свого часу світову відомість Бальцерович — він запросив Марека Белку, радника президента. Белка вже пообіцяв навести лад у фінансах і переглянути ряд угод попереднього уряду на предмет їх корисності для Польщі. Зокрема, угоди про поставки норвезького газу.
Кандидат у міністри закордонних справ — добре відомий в Україні екс-прем’єр Влодзімєж Цімошевич. Його уряд не був аж надто успішним, було й достатньо багато звинувачень у зв’язках iз радянською та російською розвідкою його членів. Сьогодні це вже, очевидно, забуто — до початку нових нападів опозиції. Цімошевич критикував свого часу акцію НАТО проти Югославії, але напередодні виборів заявив, що переглянув свою точку зору і з’ясував, що ця акція була слушною. Тож можна зробити висновок, що радикальних змін у польській зовнішній політиці не відбудеться. Варшава так само орієнтуватиметься на якнайшвидший вступ до ЄС і запевнятиме Україну у своїй дружбі та відданості стратегічному партнерству. До речі, президент Квасьнєвський поспішив переконати іноземних інвесторів — Don’t worry, be happy (не хвилюйтеся, почувайтеся щасливими). Хоча й під час попереднього лівого уряду іноземний капітал у країні почував себе непогано.
Новий етап починається з того, що Лівиця вперше в історії посткомуністичної Польщі має чи не всю повноту влади (очікується, що за нею буде також 75—80 місць у Сенаті зі 100). Питання — в тому, наскільки польські «нові ліві», які вважають себе прагматиками, впораються з протестними настроями, як зможуть виконати обіцянки більше уваги наділяти соціальним гарантіям, малому та середньому підприємництву, чи дійсно вони зможуть побороти негативні тенденції у фінансовій системі та домогтися значного економічного зростання. І як вони зможуть пояснити співвітчизникам, що за все потрібно платити, у тому числі — й за вступ до ЄС.
Одночасно стало зрозуміло не тільки те, що праві виявилися не в змозі скористатися з плодів власних зусиль десятирічної давності, що зробило праву ідею неактуальною, але й те, що в польському суспільстві зросла питома вага націоналізму. На що не звертати уваги неможливо.
Що ж до українських правих — їм, очевидно, варто вивчити польські уроки. Згідно з якими життя вимагає постійного оновлення.
