МIЖМОР’Я: історія та перспективи-2

Початок у №14 від 28 січня 2020 р.

Наслідком «обезголовлення» українського етносу стала Хмельниччина, в результаті якої на місці старої еліти з’явилася нова козацька еліта, сформована як з простолюддя (козаків і покозачених селян та міщан), так частково з шляхетських елементів, що не встигли полонізуватися.

Хмельниччина мала ще один наслідок — вона започаткувала виведення українського етносу зі сфери впливу Речі Посполитої та прилучення до Московії. Остання формувалася не тільки як наступниця Русі, але і як спадкоємниця Золотої Орди. Експансія Московії з кінця XV — у XVI ст. здійснювалася не стільки в західному, скільки в східному напрямку.

Московія, яка з часом почала іменуватися Росією, могла б перетворитися в азіатську державу. ...Якби не Хмельниччина.

Остання поклала початок інкорпорації українських земель до складу Московської держави. У другій половині XVII ст. Лівобережжя України, а також Київ опинилися в складі Московії. Таким чином, почалося витіснення Речі Посполитої з Балто-Чорноморського простору. Однак Україна для Московії стала не лише територіальним, людським та економічним ресурсом. Вона перетворилася у важливий чинник слов’янізації й «русифікації» Московії. 1674 р. вперше побачив світ написаний українськими інтелектуалами історичний твір «Синопсис». До ХІХ ст. «Синопсис» був офіційним підручником історії в Московії-Росії, заклавши схему російської історії, яка використовується й нині. Автори «Синопсиса» розглядали Московію як законного наступника Русі, московські ж князі трактувалися як спадкоємці князів київських, а приєднання до Московії українських земель подавалося як відновлення колишньої єдності руських земель. Тодішнім українцям (козацькій верхівці, духовенству, релігійно-культурним діячам) важливо було довести свою «єдинокровність» із московітами. Це відкривало їм можливості для успішної кар’єри в Московському царстві.

Остаточна переорієнтація Московії на Захід відбулася за часів Петра І. Сталося ж знову це не без впливу українців. Велику роль тут відіграв гетьман Іван Мазепа, який посприяв утвердженню цього царя на престолі, тривалий час належав до його найближчих соратників та дорадників. Як відомо, Мазепа отримав вишкіл при дворі польського короля Яна-Казимира, був людиною європейської культури. Чи не він підказав Петру І зосередитись на завоюванні Балто-Чорноморського простору, який займала Річ Посполита?

XVIII ст. — це час становлення Росії як Балто-Чорноморської держави. Їй вдається забрати балтійські землі у Швеції, утвердитися в Північному Причорномор’ї, розгромивши при цьому Запорізьку Січ і підпорядкувавши Кримське ханство. Врешті, Росія сприяє розбору земель Речі Посполитої, забравши собі їх левову частку — Білорусь, Литву, Правобережну Україну, Великопольщу.

На початку ХІХ ст. Росія — «класична» Балто-Чорноморська держава, яка паралельно з цим здійснює експансію в східному напрямку, колонізуючи території Сибіру, Казахстану, Середньої Азії та Закавказзя. Русини-українці та поляки, які в попередні часи панували на Балто-Чорноморському просторі, в основній своїй масі опинилися в складі Російської імперії. Якщо польська еліта намагалася чинити цьому опір, сподіваючись на відновлення своєї держави «від моря до моря», то недоформована українська козацька еліта, не чинячи особливої протидії, пішла на службу до Російської імперії, в черговий раз «обезголовивши» український етнос.

Однак не все було так безнадійно. Навіть у непростих умовах царської Росії другої половини ХІХ — початку ХХ ст., коли український рух зазнав гонінь, українці не лише втрачали свої елітарні верстви, а й висували зі свого середовища провідників: Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Євген Чикаленко та інші. Більше того — українцям вдалося українізувати деяких представників польської еліти: Володимир Антонович, Тадей Рильський, В’ячеслав Липинський тощо.

Революції 1917 р. (Лютнева і Жовтнева) поклали край існуванню Російської імперії, створеної за часів Петра І. І якщо в Російській імперії, де провідну роль відігравав Балто-Чорноморський простір, домінувала прозахідна тенденція, то революції 1917 р. і громадянська війна призвели до перемоги консерваторів, «Московської Русі» (щоправда, під гаслами «прогресивної» комуністичної ідеології.) Показово, що в більшовицькій Росії відбулося перенесення столиці — із західного Петрограда (колишнього Петербурга) до східної Москви.

У 1918—1920 рр. Росія могла би втратити контроль над Балто-Чорноморським регіоном і перетворитися в переважно азійську державу. Від неї відійшла Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Білорусь, Україна, Закавказзя. Однак молоді держави, що виникли на теренах цього простору, не знайшли ефективних механізмів взаємодії між собою. Більше того, між ними виникли військові конфлікти, війни за суміжні території. Деякі з них, зокрема Україна й Білорусь, так і не змогли вибороти незалежність, опинившись під владою більшовицької Росії, а 1922 р. ввійшли до складу Радянського Союзу.

Друга світова війна помітно змінила геополітичну ситуацію в Європі на користь Росії (Радянського Союзу). Завдячуючи цій війні росіянам вдалося не лише повернути своє панування в Балто-Чорноморському регіоні, а й взяти під свій контроль центральноєвропейські країни.

Перебудова, розпад Радянського Союзу ніби повернули ситуацію до 1918—1920 рр. Росія втратила й Центральну Європу, і більшу частину Балто-Чорноморського регіону. На теренах останнього з’явилися нові геополітичні гравці — країни Прибалтики, Білорусь, Україна. І знову ці держави й Польща не знайшли механізмів ефективної взаємодії. Хоча треба віддати належне польській політичній еліті, вона позитивно (навіть з ентузіазмом) поставилася до відродженої України. Звісно, в цьому був певний прагматичний підхід, адже поляки вважали (і не безпідставно), що суверенна Україна може стати для них заборолом проти російської експансії.

Однак на сьогоднішній день «маятник хитнувся в інший бік» — маємо ніби повторення ситуації 1920—1921 рр., коли Росія намагається відновити свій контроль над Балто-Чорноморським регіоном. Останній не втратив для неї геополітичної привабливості. Для Росії це важливий транспортний коридор, «вихід у Європу». Контроль над цим регіоном, з одного боку, робить Росію «причетною до Європи», з іншого — дає їй віднайти «близький по духу», слов’янський етнічний «матеріал», який допомагає протистояти «демографічній експансії» Азії та зберігати своє слов’янське обличчя.

Спробуємо окреслити кількома штрихами те, що маємо на сьогоднішній день у цьому регіоні і яке місце тут України. Польща й країни Прибалтики вступили в НАТО і Євросоюз. Вони сподіваються, що це стане їм обороною від російської експансії. Тому ці країни демонструють певну втрату інтересу до Білорусії та України. І якщо польська політична еліта ще недавно демонструвала помітну зацікавленість Україною, то сьогодні вже неозброєним оком помітне похолодання. Зокрема, польські очільники часто звертається до т. зв. важких питань історії відносин між поляками й українцями. Це, відповідно, породжує певну напругу між двома державами.

У свою чергу Росія відновлює експансію в західному напрямку, націлившись на цей простір. Вона ладна вдаватися до військової сили, окупувавши 2014 р. український Крим і розпаливши військовий конфлікт на Донбасі. Росія також користається економічними важелями, завойовує інформаційний простір, утверджує свої церковні й культурні структури, творячи «русскій мір». І все це супроводжується відвертим політичним тиском.

Саме завдяки економічному, інформаційному й культурному тиску Росії уже «впала» Білорусь. Вона реально стала її політичним сателітом. Навіть йде мова про її більш тісну політичну інтеграцію з Росією. Тому не варто розраховувати на неї проектантам Міжмор’я в Польщі чи Литві.  

Основним напрямком зараз удару Росії в Балто-Чорноморському регіоні є Україна. Чи станемо ми сегментом Балто-Чорноморського простору, контрольованого Росією, чи все-таки зможемо вийти з-під її впливу, створивши «новий» Балто-Чорноморський простір із Євросоюзом, залежить від багатьох чинників. Але чи не найголовнішими чинниками є те, наскільки далеко Росія готова йти у здійсненні своєї експансії на українські землі і наскільки ми будемо готові протистояти цій експансії.

Реально існує низка факторів, які працюють на Росію. По-перше, українська економіка певним чином залежить від російської. По-друге, Україна значною мірою здала свій інформаційний простір північному сусіду. У культурному плані українці (принаймні їхня більшість) і далі лишаються в полі російської культури. І, по-третє (можливо, це найголовніше), Україна в роки свого незалежного існування так і не спромоглася виростити свідому політичну й культурну еліту, яка могла б конкурувати з росіянами. Ту еліту, яку маємо (в основній своїй масі), радше, можемо назвати малоросійською, а не українською.

Правда, є чинники, які стримували й стримують експансію росіян. По-перше, за останні двадцять років у нас виросло нове покоління, яке не знало радянської дійсності і для якого незалежність держави все таки є цінністю. Сумнівно, що ці люди, які є чи не найбільш активними, легко сприймуть російську окупацію. Принаймні події 2014 р. та останніх років показали, що в Україні є чимало людей, ладні протистояти російській агресії. По-друге, все-таки в Україні переважають настрої євроінтеграції, а не настрої інтеграції з Росією. По-третє, незважаючи на певну залежність нашої економіки від Росії, вона все-таки має сильний європейський вектор. Це й дає можливість Україні балансувати між Росією та Європою. По-четверте, в Україні зберігаються потужні політичні, громадські, релігійні, інформаційні та культурні структури, які зорієнтовані не на Росію, а на Захід.

Тому адепти ідеї Міжмор’я (якщо вони хочуть у перспективі її реалізувати) мали б зараз не займатися політичними прожектами й різного роду фантазіями на історичні теми, а зосередитися на підтримці України. Бо без неї Міжмор’я не відбудеться.