Мирні генерали та войовничі цивільні

Сьогодні НАТО робить ту конче необхідну справу, яку ніколи за час свого існування не спромоглася виконувати ООН, а перед другою світовою — Ліга націй через розбіжності інтересів величезної кількості країн-учасниць, не може виконувати ОБСЄ — через слабкий і розпливчастий статус. Уявімо ситуацію, коли б НАТО залишилося осторонь, а косовською кризою займалася б, як пропонували «миролюбці» і «законники», та ж ООН. Упевнений, світ отримав би нову проблему на кшталт палестинської. Можна згадати й Кіпр, де лінію розмежування між двома громадами вже 25 років патрулюють оонівські військові спостерігачі, а по обидва боки «зеленої лінії» вже виросло покоління, яке просто не розуміє, чому вони мусять об'єднатися. До речі, саме НАТО втримало тоді і утримує досі двох своїх членів — Грецію та Туреччину — від збройного конфлікту. А коли у 95-му році нідерландський батальйон у містечку Сребреніца в Боснії не перешкодив сербам вивезти десятки мусульман, щоб потім їх розстріляли, світ почав ганьбити НАТО за бездіяльність.

Цікаво, що НАТО не вважає себе істиною в останній інстанції і відкрите для дискусій. Україну в НАТО люблять — про непересічне значення особливого партнерства говорять всі: від службовця прес-служби до Генерального секретаря. За моїми особистими враженнями, в НАТО до України ставляться так само, як і в іншій європейській організації — Раді Європи: вередлива дитина, яку треба терпляче виховувати, аби вона зрозуміла власні таланти.

Вражає наша власна нещирість. Деякі наші комуністи-депутати по кілька разів їздять до штаб-квартири в Брюсселі, щоб ганьбити там натовських генералів. Один полюбляє запитувати, чи не соромно їм носити погони, інший, натомість, розпинається у своїй палкій симпатії до Альянсу. А повернувшись додому, скликає прес-конференцію, щоб розповідати: «Ну ж я їм там показав «кузькіну мать»...» Натовці наївно вірять, що у вільній дискусії можуть їх переконати...

Українські журналісти такі ж амбітні, як в усьому світі. Погано лише, коли поінформованість поступається місцем амбітності. І тоді журналістка може виголосити на мільйонну аудиторію свій «прогноз», що НАТО ось-ось розвалиться. А на питання, звідки така впевненість, скромно потуплює очі і посилається на якісь «секретні матеріали», певно, від агентів Скаллі та Малдера...

Завдяки НАТО ми в Європі отримуємо нову систему координат у міжнародних відносинах: на зміну традиційній досі системі врівноваження інтересів, коли провідні й наймогутніші країни ділили між собою зони впливу і стежили, щоб ніхто не порушував цей статус-кво. Приходить система колективної безпеки на принципах рівності (маленька Ісландія, яка не має армії, має таке ж право голосу, як і США, у прийнятті політичного рішення). Це забезпечує союз справді демократичних сил. І цей союз відкидає принцип державного суверенітету, коли йдеться про брутальне порушення прав людини. Саме такі нові принципи міжнародного врегулювання можуть бути адекватною відповіддю на ті виклики, з якими стикається людство на порозі нового тисячоліття.