Нериторичні цінності Європи

Дебати про майбутнє Європи, які обтяжено оманливою та емоційною риторикою з невизначеними розмовами про «більше Європи», перешкоджають продуктивній дискусії про реальні проблеми європейських країн. Справді, за межами перевантаженої мови лежать фундаментальні питання, на які досі не дано переконливої відповіді. Що саме означає «федеративна Європа»? Чи «європейська солідарність» — це такий собі евфемізм трансформації союзу, проти чого виступає Німеччина, чи масованих фінансових вливань з боку Європейського центрального банку?

Така риторика зазвичай відображає центристський ухил і прагнення «більше Європи», що представляється як єдиний спосіб для Європейського Союзу економічно конкурувати з політично централізованими країнами, такими, як Сполучені Штати і Китай. Але тут відбувається плутанина економічної конкурентоспроможності з військовою потужністю. Скористатися перевагами європейської інтеграції можна лише через індивідуальну взаємодію, економічні та інші відносини, чому сприяє зняття регуляторних бар’єрів.

Центристський підхід ігнорує величезні розбіжності в економічній діяльності країн ЄС, а також той факт, що можна знайти більше історій економічного успіху серед невеликих країн Європи, ніж серед великих. У межах Єврозони кумулятивне зростання ВВП після 2008 року коливалася від  -23,6% у Греції до +5,2% у Словаччині, а за межами Єврозони зростання коливається в діапазоні від -4,1% у Великобританії до +12,5% у Польщі. Економіки Польщі, Словаччини, країн Балтії, Болгарії, Швеції та Німеччини зростали швидше, ніж у США, у той час як в Угорщині, Данії та більшості країн Єврозони зареєстровано негативний ріст.

Ці відмінності кореняться у відмінностях національних політик, що підкреслює фундаментальний недолік ідеї, згідно з якою проблеми європейських країн головним чином вирішуються на рівні ЄС. У США федеральний уряд не приймає відповідальність за вирішення проблем окремих штатів. Справді, штати, які найбільшою мірою постраждали від кризи, здійснили власні реформи.

Подібним чином не існує жодного «європейського» рішення, скажімо,  щодо проблеми Італії. Італія потребує італійських рішень, як Греція — відповідно грецьких, Португалія — португальських і так далі. Європейські угоди не повинні послаблювати стимули країн для вирішення завдань, які стоять перед ними. А це означає — діяти дуже обережно, коли мова йде порятунок економік Єврозони.

У поточних дискусіях проявляється тенденція ігнорувати — і навіть спотворювати цінності, яким покликані служити європейські інституційні механізми. «Більше Європи» не є самоціллю. Для будь-кого, хто вірить у традиційні європейські цінності, свободу особистості — у тому числі економічну свободу і пов’язані з цим обов’язки — вони є абсолютними критеріями для розвитку та оцінки установ, починаючи від місцевого до європейського рівня.

В основі європейського проекту лежить відданість єдиному ринку, принципу субсидіарності, «чотирьом свободам», а також іншим традиційним свободам, таким як свобода слова і релігії. Ці цінності є універсальними і в них немає нічого специфічно «англосаксонського» або «німецького».

Крім того, впровадження цих цінностей в європейські інституційні механізми не вимагає жертв з точки зору довгострокового зростання ВВП і зайнятості. Навпаки, досвід показав, що економічна лібералізація і деполітизація (у тому числі скорочення частки державних витрат) є життєво важливими для довготривалого економічного підйому.

Але не існує ніякої можливості передбачити, чи європейські лідери засвоять цю стратегію. Зрештою, майбутнє ЄС залежить від політики його держав-членів, яка, у свою чергу, залежать від різноманітної та мінливої політичної ситуації у кожній країні.

Не викликає сумнівів те, що відстрочка вкрай необхідних реформ є більш ніж ризиковано, це було б катастрофою для Єврозони. Дійсно, враховуючи накопичений суспільний борг Європи, а також швидке старіння населення, збереження статус-кво тільки сприятиме активізації економічної кризи і загрожуватиме самому існуванню євро. Навіть якщо європейські інститути, такі як ЄЦБ, і надалі розширюватимуть рятувальні операції, це  не може компенсувати відсутність реформ, а навпаки, навіть посилюватиме соціальні та політичні потрясіння в Єврозоні, тим часом як європейці все більше кидатимуть виклик легітимності таких операцій.

Саме на цьому тлі необхідно оцінювати ризики, пов’язані з різними видами реформ. Незважаючи на хор голосів, які засуджують заходи жорсткої економії, гнучкість ринку праці, і так далі, існує реальний шанс продовжити ці реформи. Проблемні країни ЄС рухаються в цьому напрямку, і успіх їхніх реформ значною мірою є пропорційним швидкості, з якою вони були проведені. Приклади Польщі, Естонії, Швеції та Німеччини, зокрема, показують, що своєчасні реформи можуть принести величезні соціальні вигоди.

Майбутнє Європи в кінцевому підсумку вирішить баланс конкуруючих політичних тисків, особливо на національному рівні. Як можна помітити, там не бракує опору реформ, орієнтованих на свободу, і тиску з метою проводити державницьку політику. Якщо ті, хто вірить у традиційні європейські цінності, не в змозі гарантувати, щоб їхні голоси було почуто, то туманна риторика буде продовжувати затьмарювати конструктивне обговорення проблем ЄС, а неправильна політика, як і раніше, підриватиме перспективи Європи.

Проект Синдикат для «Дня»

Лєшек БАЛЬЦЕРОВИЧ — колишній голова Центрального банку Польщі, віце-прем’єр і міністр фінансів у першому посткомуністичному польському уряді, професором економіки в Варшавського університету.