«Оригінальний» візит
Румунія докладала усіх зусиль, аби продемонструвати на словах щирість та безпроблемність у відносинах із Україною. Разом із тим на ділі понад усе намагалися загальмувати переговорний процес щодо кордону. Починаючи з 1997 року, з цього питання між державами відбулося тринадцять консультацій. А точніше — тільки дванадцять, оскільки на тринадцяту не з’явився керівник румунської делегації, через що переговори було зірвано. Румунія фактично рік намагалася організувати зустріч українського та румунського президентів у Києві. Вона відкладалася. У цьому випадку, швидше за все, через позицію України. Київ прагнув гарантій від румунів, що після зустрічі буде підписано документ, який зобов’яже сторони закінчити переговори по кордону найближчим часом. За останні півроку відбулося дві зустрічі президентів (у червні в Стамбулі, у серпні в Йоханнесбурзі). До Криму на зустріч із міністром закордонних справ Анатолієм Зленком улітку завітав румунський глава зовнішньополітичного відомства Мірча Джеоане. В усіх випадках основною темою обговорення був майбутній візит до України Іона Ілієску. Компромісу було, очевидно, досягнуто. Його результат змогли всі спостерігати позавчора. Президенти України та Румунії підписали Спільну Декларацію. Найважливіший її пункт під номером «шість»: «Сторони домовилися до 1 червня 2003 року підписати Договір про режим українсько-румунського державного кордону та, у міру можливості, Угоду про делімітацію континентального шельфу і виключних економічних зон України та Румунії у Чорному морі, згідно з Договором про відносини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією...»
Не треба бути спеціалістом, щоб зрозуміти, що такий вид документа як «декларація» ні до чого не зобов’язує. Не треба бути ясновидцем, щоб спрогнозувати, що Бухарест спробує «переграти» його і затягнути переговорний процес. Сумний досвід в цьому плані Україна вже має. Між Україною та Румунією Договір про співробітництво було підписано, а невдовзі і ратифіковано ще в 1997 році. У ньому, що важливо, сторони зобов’язалися вирішити питання режиму кордону до 2000 року. Досі — результати багаторічних консультацій рівні нулю. Навіщо Україна, маючи такий урок співпраці із сусідньою державою, знову підписує документ, який, вочевидь, нічого не принесе Києву, проте дає достатньо підстав для вступу Румунії в НАТО? Існує офіційне пояснення — для підтримання добросусідських відносин. Й існує більш реалістичне. Іон Ілієску в румунському політикумі фігура досить одіозна. До президентських виборів у Румунії 2000 року він очолював опозиційну Соціал-демократичну партію Румунії (колишню Комуністичну). І саме СДПР критикувала підписання з Україною Великого Договору. Саме СДПР була однією з тих сил, яка голосувала проти нього. Навіть, будучи президентом, він не втрачав першої-ліпшої нагоди обрушитися на договір із критикою, який, за його словами, підписувався поспіхом. Зрозуміло, що Україні потрібен хоч якийсь документ, що засвідчував би бодай наміри нинішнього румунського лідера врегулювати питання кордону та делімітації континентального шельфу (за оцінками фахівців, багатого на газ та нафту). Такий документ уже є.
Чи виправдаються сподівання українців? Чи, можливо, вони стануть лише невдалою спробою №2? На прямі і конкретні запитання українських журналістів про те, чи має Румунія до України територіальні претензії, Ілієску чітко не відповів.
