Після Арафата

Суперечлива постать Ясіра Арафата настільки ототожнюється з самою палестинською політикою, що «вітри змін», на які так чекають у сусідньому Ізраїлі, та прогнозована боротьба за владу, стали темою номер один усієї інформації з Близького Сходу. І хоч остаточної інформації про смерть палестинського керівника немає, численні політики та експерти вже намагаються спрогнозувати, що станеться з автономією, яка не знала іншого лідера, крім Ясіра Арафата. Для палестинців його смерть означатиме закінчення цілої епохи історичного розвитку, для ізраїльтян — сподівання на закінчення самовбивчих бомбувань та відновлення мирного процесу на Близькому Сході. Наразі справді існує шанс, що з появою на політичній арені нового лідера застарілий палестино-ізраїльський конфлікт можливо буде направити в бік мирних домовленостей.

Таємничий Ясір Арафат, котрий користується серед арабського світу таким же ореолом поваги, як легендарний революціонер Че Гевара в Латинській Америці, чимось схожий на вправного канатохідця, що здатен пройти над прірвою національних протиріч, уміло використовуючи для рівноваги інтереси палестинських еліт. Надії мирного врегулювання в регіоні стримуються виникненням вакууму влади в Палестинській автономії. Відновлені мирні переговори можуть локалізувати конфлікт і узгодити вже на початковому етапі арабські інтереси з американською політикою на Близькому Сході. Проте ситуація не є такою простою. Перед тим, як розпочати подібні переговори, спадкоємець Арафата має бути сприйнятий і затверджений як новий легітимний лідер у самій Палестині та визнаний у регіоні. Не менш важливо, як поставляться до наступника Ясіра Арафата в Ізраїлі й Америці. Якщо новим палестинським лідером виявиться Махмуд Аббас, колишній поміркований прем’єр-міністр, то цілком iмовірно, що США підтримають його. Водночас не виключено, що тиск американського керівництва на обидві країни-фігуранти мирного процесу з боку Америки буде значно більшим. Вашингтон намагатиметься повернутися до плану «дорожньої карти», що закликає до створення життєздатної палестинської держави поряд із Ізраїлем, якому буде гарантовано безпеку.

Хвороба Арафата збіглася в часі з перемогою Джорджа Буша на президентських виборах. У арабському світі з’явилися сподівання на те, що мирні переговори мають шанс розпочатися вже на початку другого терміну президентства Буша. Палестинський прем’єр-міністр Ахмед Куреї наголосив у листі до американського президента: «Ваше переобрання на другий термін створює чудову можливість. Тепер настає час для США, щоб узяти рішучішу й активнішу участь у вирішенні конфлікту».

Проте не можна бути впевненим у тому, що лідери збройних угруповань та ісламістських груп підкоряться новому палестинському керівнику. У разі, якщо новий лідер буде недостатньо сильним і авторитетним, безладдя не уникнути. Подальша доля майбутнього спадкоємця значною мірою залежатиме від ізраїльської політики. На думку палестинських аналітиків, щоб досягти стабільної ситуації в регіоні, Ізраїль повинен зупинити військові вторгнення на палестинські території і вбивства палестинських бійців, й послабити окупаційний режим на Західному березі та в секторі Газа. Але чи піде на це Ізраїль?

На сьогодні в Палестині є дві видні політичні фігури, котрі б змогли перебрати на себе повноваження Арафата. Це — Махмуд Аббас, колишній прем’єр-міністр і генеральний секретар виконавчого комітету «Організації звільнення Палестини», та нинішній прем’єр-міністр Ахмед Куреї. Якщо хтось із них стане палестинським лідером, то це зовсім не означатиме, що проводитиметься гнучкіша політика, ніж та, яку проводив Ясір Арафат. Між тим, для досягнення швидкого й реального миру на Близькому Сході необхідно буде йти на певні компроміси.

Очевидно, що подальший розвиток подій в Палестинській автономії не може не хвилювати ізраїльське керівництво. За інформацією газети «The Jerusalem Post», ізраїльські збройні сили «були приведені до стану повної готовності». Ізраїльські генерали вважають, що сам факт можливої смерті Арафата диктує приведення армії у стан посиленої готовності, відповідно до плану розгортання сил за умов виникнення непередбачуваних обставин.

Більшість палестинців зацікавлені, щоб «політичний вакуум» після Арафата, який десятиліттями ревно охороняв свою владу від посягань можливих конкурентів, не призвів до серйозного внутрішнього конфлікту. Проте можна пригадати, як після смерті кожного зі старих арабських лідерів пророчили сценарії «судного дня». Для Йорданії — після короля Хусейна, для Марокко — після короля Хассана, для Сирії — після президента Хафеза аль-Ассада. Однак нічого особливого не сталося, й треба сподіватися, що й у Палестині правонаступність влади відбуватиметься мирним і безкровним шляхом.

Очевидно, що без Ясіра Арафата Близький Схід має шанс змінитися. Складний і суперечливий політичний персонаж, глибоко самотній і підкреслено незалежний, він протягом десятиріч одноосібно визначав політичну діяльність палестинців, тримаючи Близький Схід у стані війни. Змушений довго перебувати у вигнанні, Арафат був людиною сцени набагато більше, аніж інші політики, одночасно бувши людиною тіні. Хоч як би цього хотілося уникнути ізраїльтянам, але їм не вдасться стерти з пам’яті палестинців образ Арафата-праведника, під ореолом мучеництва якого в Рамаллі потьмяніють його самодержавні методи керівництва, родинна система утримування влади, корупція у вищих ешелонах влади та репресії проти політичних противників.

Перед завтрашнім керівництвом Палестини постає дуже складна дилема: як, перебуваючи у «полі тиску», створеному авторитетом померлого «патріарха палестинської політики», вибратися з терористичного глухого кута, підкоритися вимогам прозорості влади. Вихований «культурою підпілля», Арафат не був за своєю суттю демократом. Але ніхто не підозрює «людину в куфії», лідера, загальновідомого як аскета, в особистому збагаченні. Арафат невибагливий у одязі та їжі, але гроші стали для нього насамперед інструментом влади. Він — не Алі-Баба, проте його оточення дуже схоже на «сорок розбійників».

Свого часу адміністрація Буша, припинивши зв’язки з Ясіром Арафатом, сподівалася, що створена нова посада прем’єр-міністра надасть можливість за відсутності Арафата повернутися до палестинсько-ізраїльського мирного процесу. Цього не сталося. Американцям та ізраїльтянам буде важко знайти серед палестинських нових лідерів такого політичного партнера, який би за прикладом Ясіра Арафата користувався значною підтримкою й авторитетом більшості палестинців. Попри всі суперечності багаторічної діяльності Ясіра Арафата, не можна не визнати, що він намагався відстоювати палестинські інтереси, незважаючи на американський і часто навіть арабський тиск. Завданням наступника, призначенню якого мали б передувати вільні вибори, котрі б підтвердили законність його права керувати й представляти палестинський народ, стане проголошення незалежної палестинської держави, чого не зміг чи не захотів реалізувати сам Ясір Арафат...