Політичне прикриття агресії

Нудна і нічого нового. Це про прес-конференцію російського президента Володимира Путіна. Взагалі, нічого особливо сенсаційного від цих ритуальних зборів не очікувалося. Журналісти прийшли не для професійної роботи, а щоб хоч якось потрапити в об'єктив телекамер і, якщо дуже пощастить, поставити запитання, сформульоване ще в редакції.

Нічого нового не сказав російський начальник і щодо України. Знову міркування, що набили оскому, про єдність російського й українського народів. «Сама Росія складалася складно, з багатьох слов'янських племен - шістнадцять або тридцять два племені. Зрештою утворилася Русь, частиною якої і центром якої був Київ. І в цьому сенсі наше історичне, духовне та інше коріння дає мені право говорити, що в своїй основі ми один народ».

Взагалі знання історії у Путіна вельми своєрідні. Ми не говоримо про фактичні помилки в датах, що мають всі шанси стати офіційно визнаними. «Україна увійшла до складу Російської імперії в 1645 році трьома областями, якщо говорити сучасною мовою: Київ, Чернігів і сьогоднішній Житомир - там якось по-іншому центр називався, - три області». За Путіним, Переяславська рада відбулася на 9 років раніше. Більше того, ще за три роки до того, як запорізькі козаки під керівництвом Богдана Хмельницького здобули свої перші перемоги під Жовтими Водами і Пилявцями. Цікаво, але ніхто Путіна не поправив. Чи то побоялися, чи то самі не знають ні своєї, ні чужої історії.

І ще одна теза, активно експлуатована в Росії. «... Тому що все таки Україна - православна країна». Так і хочеться запитати: і що з цього випливає? Болгарія і, наприклад, Сербія - теж православні країни, але навіть Путін не стане стверджувати, що болгари і серби з росіянами один народ. Так само етнічна й релігійна близькість чехів і словаків, а також шведів з норвежцями та данцями не означає для них появи підстав для висування територіальних претензій до близьких за зазначеними критеріями сусідів.

Взагалі улюблене заняття російських імперців висувати сусідам - ближнім і дальнім - територіальні претензії з опорою на історію і спеціально препаровані факти з неї. Ця важка традиція повністю була запозичена в СРСР, на підставі якої проводилася сталінська політика збирання земель та територіального відновлення імперії. Принагідно захоплювалися і землі, що  ніколи до російської держави не входили. Причини того придумувалися по ходу справи. І нині нічого в Москві не змінилося.

Всі подібні, з дозволу сказати, доводи Путін повторив і щодо Криму. Новим виявилося те, що на відміну від «кримської» промови в березні 2014 року не згадувався перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, який прагнув «заручитися підтримкою української номенклатури або загладити свою провину за організацію масових репресій в Україні в 1930 роки».

Було б дивно очікувати від Путіна змін позиції щодо Донбасу. Все без змін. Росія осторонь, місцеві ведуть боротьбу і захищають себе від повторення у великих масштабах різанини на кшталт Сребрениці. При цьому він принципово не відповів, чому, наприклад, у Маріуполі все спокійно і ніхто ніяких етнічних чисток не влаштовує.

З огляду на те, що прес-конференція російського президента задає темп і зміст не тільки виборчої кампанії, але і зовнішньої політики на найближчий період, зі сказаного на ній слідують певні висновки.

По-перше. Теза про відновлення історичної справедливості прикриває одномоментні економічні, політичні та фінансові інтереси різних груп у російській владі. Стосується це не тільки України. Такі ж міркування були чутні з початком вторгнення в Сирію, і тепер все повторюється, тільки вже щодо Лівії. Реваншизм завжди жив у російському правлячому класі, і ми бачимо його чергове видання. Сюди ж слід віднести так звану перемогу в Сирії і деклароване виведення військ. Ситуація там складається так, що про жодну перемогу говорити не доводиться, але підвідомчому народу знати про це не дуже потрібно. Грім перемоги лунає якраз як вступ у передвиборчу кампанію. Яке буде продовження, побачимо згодом.

По-друге. У Москві створили легенду, що Європа насамперед і США багато втрачають від антиросійських санкцій. Її так багато раз повторювали, що самі в свою вигадку і повірили. Тепер застосовується тактика затягування розв’язання проблеми Донбасу в надії, що Захід не витримає і задля отримання начебто економічних і фінансових вигод відмовиться від своєї лінії, визнає анексію Криму і змусить Київ піти на врегулювання на московських умовах.

Це випливає зі знову повторених Путіним звинувачень України у невиконанні Мінських угод, що неабияк набридли. Весь світ давно знає про російські війська на Донбасі, а в Кремлі роблять вигляд, що стоять осторонь. Дуже нагадує улюблену радянську легенду про так званих добровольців із СРСР, які брали участь у громадянській війні в Іспанії в 1936-1939 рр. Дітей звідти вивозили разом із іспанським золотим запасом, а про постачання зброї і відправлення ескадронів смерті з НКВД якось не згадували.

По-третє. Зі сказаного Путіним ясно, що політика стосовно Донбасу не переглядатиметься, принаймні до президентських виборів в Україні у травні 2019 року, а, можливо, і до парламентських виборів. У Москві чомусь плекають надію на прихід за їх результатами так званих прагматичних сил, а насправді проросійських. Звідси паси з обміну полоненими, які повинні продемонструвати московський конструктивізм.

Уже доводилося відзначати, що так званий обмін полоненими є суто пропагандистським актом і буде затягуватися московськими маріонетками до останньої можливості. Якщо обмін не відбудеться до кінця поточного року, в чому є цілком обґрунтовані сумніви, то його можуть провести напередодні російських президентських виборів для демонстрації путінської влади і його миролюбності. Розрахунок робиться виключно на внутрішню аудиторію, оскільки зовнішній світ чудово усвідомлює всі вигини російської політики.

По-четверте. Прямо на прес-конференції Путіна про це не говорилося, але багато залежатиме від змісту доповіді конгресу американських силовиків і юристів з дипломатами. Зараз у Білокам'яній намагаються визначити її приблизний зміст і яких збитків вона може завдати. Справа не тільки в долі конкретних олігархів і вищих чиновників, а в напрямі у американської зовнішньої політики, зокрема і щодо Росії. Повний аналіз доповіді у Москві проведуть тільки після виборів і тоді якось визначаться в своєму політичному курсі.

Прес-конференція Путіна, крім того, що вона виявилася дуже нудною, підтвердила незмінність внутрішньополітичного курсу і його продовження щодо сусідів - ближніх і дальніх. Загроза з боку Росії залишається актуальною.