Повернення японського мілітаризму?
Варварська поведінка Японії під час Другої світової війни та ядерний удар у відповідь союзників по Хіросімі та Нагасакі були покладені в основу ідеї пацифізму, яку проголосили Сполучені Штати та яка домінувала у світі після закінчення війни. Сили самооборони Японії, сформовані у 1950-х роках, теоретично призначалися винятково для захисту країни від зовнішнього вторгнення. Наступальні операції були заборонені конституцією Японії.
Однак сьогодні прем’єр-міністром Японії є Дзюн’їтіро Коїдзумі, у плани якого входить дати Японії можливість превентивних військових дій. Коїдзумі користується підтримкою більшості в обох палатах японського парламенту і, незважаючи на триваючу популярність пацифізму, має намір наділити сили самооборони функцією «превентивної самооборони», що, незважаючи на назву, є ні чим іншим, як наступальними воєнними діями. Саме ця пропозиція об’єднує проти нього опозиційні партії Японії.
Справді, відправка японських миротворців до Камбоджі під наглядом командування сил ООН 1992 року (перша закордонна операція двохсотсорокатисячних сил самооборони) спричинила велику кількість суперечок і протестів у країні. У той час, як надання японських військових кораблів з метою технічної підтримки коаліційним силам під час останнього воєнного конфлікту в Афганістані зовсім не було ризикованим, зовсім інша ситуація може скластися у випадку з останніми діями японських сил самооборони — участю в післявоєнному відновленні Іраку.
Зростаюче бажання Японії розім’яти м’язи за межами своєї країни знаходить відображення і в самому вигляді японських сил самооборони. Уряд Коїдзумі планує додати два нових потужних військових корабля для перевезення вертольотів, які за бажання можна перетворити на авіаносці для реактивних літаків із вертикальним зльотом і посадкою з метою завдання удару по ворожій території. Більш того, шеститисячний диверсійно-десантний підрозділ буде сформовано не тільки для протистояння тероризму всередині країни, але і для комплектування повітрянодесантних сил нових вертолітних ескадрилій.
Сьогодні японські супутники-шпигуни ретельно стежать за ядерним комплексом Північної Кореї. Якщо з’являться докази того, що КНДР здатна створити ядерну зброю, то, цілком можливо, Японія наслідуватиме її прикладу і розпочне створення власного ядерного потенціалу, що спричинить обурення з боку Південної Кореї та Китаю.
Усе це свідчить про тектонічні зрушення у військовому мисленні Японії. Але Коїдзумі дотримується традиції, давно вкоріненій в Японії — задовго до нападу на військово-морську базу США Перл-Харбор у грудні 1941 року. Наступного року виповниться столiття з початку російсько-японської війни. Щоб зрозуміти, що відбувається сьогодні в Японії у військовому плані, необхідне знання історії японської держави і духу, що панував у цій країні сто років тому.
До 1904 року Японія вже провела односторонню восьмимісячну кампанію проти Китаю. За умовами Сімоносекського мирного договору 1895 року Корея отримала повну незалежність, у той час, як до Японії відішли острови Формоза та Пескадори, а також стратегічно важливий Ляодунський півострів у Маньчжурії, неподалік на південь від якого був розташований Порт-Артур (Люйшунь).
Такі умови викликали протест Росії, Франції та Німеччини. Росія бажала встановити свій контроль над Портом-Артуром, і три держави чинили спільний тиск на Японію з метою змусити її вийти з Сімоносекського договору. Щоб підсолодити гірку пілюлю, Японії запропонували 5 мільйонів фунтів стерлінгів. Розгнівані тим, що їх змусили відступити, японці вклали гроші у суднобудівні верфі для створення сучасного флоту.
Японія мала твердий намір встановити своє панування в регіоні, оскільки Корея та Маньчжурія були абсолютно необхідні їй для поставок продовольства для свого майже 46-мільйонного населення, зайнятого здебільшого в обробляючій промисловості. Росія ж мала свої плани щодо Кореї та Маньчжурії.
Японці спочатку спробували домовитися з Росією та оголосити Маньчжурію поза сферою своїх інтересів в обмін на аналогічну гарантію від Росії щодо Кореї. Однак російські дворяни, які мали власні інтереси у лісовій промисловості Кореї, переконали царя не йти на поступки Японії. Крім того, коротка звитяжна війна могла допомогти стримати революційну хвилю, що загрожувала династії Романових.
Вичерпавши можливості дипломатичного вирішення цього питання, японці завдали превентивного удару, знищивши російський флот у Порт- Артурі та Чемульпо (Корея). Для росіян і без того важка з військового погляду ситуація ускладнилася ще більше. Однак це майже не позначилося в мирній угоді, підписаній 1905 року в Портсмуті (Нью-Хемпшир), посередником при укладенні якої виступив президент США Теодор Рузвельт. Швидше навпаки, «Нью-Йорк Таймс» назвала результати вражаючими: «…Країна, яка зазнала поразки в усіх битвах, втратила дві армії, одну з яких взяли у полон, а другу змусили втекти, а також флот, цілком знищений противником, диктує свої умови переможцю».
Як і слід було чекати, це викликало ще більшу лють в Японії. З цього моменту почалося фатальне суперництво між Японією та Сполученими Штатами, що досягло своєї кульмінації у Перл- Харборі. На японському авіаносці «Акагі», що очолював удар по Перл- Харбору, підняли бойовий прапор, що майорів над «Мікаса» — флагманським судном адмірала Того — під час нападу на російський флот у Порт-Артурі.
Раніше Японія була мілітаристською державою, бо цивільні політики втратили контроль над японськими генералами, яких ігнорували їхні власні полковники та майори. Найнебезпечнішим для Японії сьогодні буде продовжити стратегічно недоцільне збільшення витрат на оборону, зберігаючи при цьому нинішнє ставлення до збройних сил, як до парій, і, як і раніше, залишаючи їх без узгодженого командування та підтримки з боку уряду.
Доктрина превентивної самооборони має глибоке коріння в Японії, і це небезпечна доктрина за наявності політичного вакууму, який можуть заповнити мілітаристи. Такий вакуум створюватиметься тільки політичними лідерами, яким бракує рішучості розробити і впровадити в життя власну оборонну політику. Уряд Коїдзумі має взяти це до уваги.
Ричард КОННОТОН — британський полковник у відставці, автор книги «Схід сонця і танцюючий ведмідь: війна Росії з Японією».
