Правда про розділення тягаря НАТО

Обговорюючи Афганістан, багато газет продовжують висловлювати припущення, що деякі європейські союзники НАТО недостатньо ефективно діють в Афганістані й або не здатні, або не бажають докласти до цього більше зусиль. Відповідно, ці союзники відчувають, що їхні зусилля недооцінені. Що являє собою чесне й об’єктивне розділення тягаря?

Передусім, суперечки про розділення тягаря не повинні зводитися лише до сьогоднішньої кількості озброєних контингентів в Афганістані, оскільки, яку б важливу роль ці контингенти не грали, вони лише частково відображають стан речей. Дозвольте мені розширити суперечливе питання й запропонувати повнішу перспективу, з’єднавши три взаємопов’язані елементи: трансформація оборони, операції та ширший контекст зусиль міжнародного співтовариства.

Трансформація оборони є ключовим аспектом у розділенні тягаря. Золотим правилом всередині Альянсу є те, що велика частина сил і спроможностей НАТО належить окремим націям — система раннього виявлення і наведення (АВАКС) Альянсу — це лише рідкісне виключення. Оскільки я не чекаю, що нації відмовляться від цього принципу, НАТО продовжуватиме залежати від індивідуальних союзників і їхнього бажання зробити свій внесок.

На відміну від широко розповсюдженої думки, різновид сил і можливостей, які потрібні НАТО, не так широко доступні в національних арсеналах, як це багато хто собі уявляє. Велика частина збройних сил союзників НАТО все ще більш пристосована до статичної територіальної оборони, а не експедиційного виду проведення операцій, що потрібно в Афганістані. У випадках, коли дійсно є відповідний вид військ, операції під керівництвом ООН, ЄС або спеціальних коаліцій, а також відповідності національним вимогам, покладають додаткові вимоги до цих сил.

Розвиток необхідних експедиційних можливостей є основною рисою процесу трансформації НАТО. Проте неможливо трансформувати територіальні сили в експедиційні за одну ніч, і часто витрати на трансформацію повинні конкурувати з витратами з розміщення сил для проведення операцій. Перед багатьма союзниками стоїть дилема між витратою грошей на проведення операцій та інвестуванням у програми з придбання нового озброєння.

Крім того, багато союзників виходить за рамки 2% го рівняВВП, відведеного для їхнього військового бюджету, що лише загострює дилему, а також збільшує розрив у можливостях із тими союзниками, які роблять інвестиції в мобільні сили швидкого реагування. Однак поки немає заміни встановленим військовим бюджетам, ми б могли краще використовувати поточні витрати, особливо за допомогою розумнішого підходу до придбань для військових потреб.

На жаль, незважаючи на зусилля НАТО та ЄС, військовий сектор Європи залишається фрагментованим, що призводить до дублювання, некорисної конкуренції дуже багатьох систем, що суперничають, а також значної різниці в можливостях або несумісності. В Афганістані, наприклад, національні системи за визначенням дружніх сил, які грають життєво важливу роль у запобіганні випадковим атакам на свої ж власні сили або сили союзників, не сумісні між собою. Отже, довелося витратити додатковий час і гроші на придбання таких засобів.

У Європі багато національних бюджетів більше не можуть дозволити собі утримувати як повноцінні національні сили, так і національну оборонну промисловість. Лише бiльш розумне багатонаціональне й трансатлантичне співробітництво зможе дати нам сили, які будуть спроможні відповідати на сьогоднішні загрози безпеки.

В Альянсі, заснованому на принципі «всі за одного й один за всіх», життєво необхідно, щоб усі країни робили чесний внесок у проведення операцій. Таким чином, НАТО розробила механізм розподілу тягаря для оцінки внеску учасників у чисельному складі для проведення найважливіших операцій у відношенні до їхнього валового національного прибутку.

Подібна арифметика дозволяє дати певне уявлення про розподіл тягаря, однак вона також показала, що розподіл тягаря не можна представити повністю лише у вигляді графіків і таблиць. Як визначити справедливий внесок країни з 50-мільйонним населенням у відношенні до країни лише з чотирма мільйонами? Як можна визначити внесок легкої піхоти у відношенні до постачання такими важливими супровідними засобами, як вертольоти або літаки- дозаправники? На який період можна робити розрахунки?

Загальне фінансування, коли всі члени робитимуть свої внески у відповідності з ВВП, — це лише один з інструментів, який можна використати для об’єктивнішого розподілу тягаря. Як правило, НАТО застосовувала політику «витрати лягають на плечі того, на кого вони впадуть»: кожний член ніс усі витрати із забезпечення своєї участі в операції, що проводиться Альянсом. За кілька останніх років політика забезпечення НАТО була модернізована так, щоб загальне фінансування використовувалося як стимул із постачання певними супровідними засобами на локальному рівні, такими як медичне обладнання, аеродромні служби й запаси або розвідка.

Розподіл тягаря — це дуже тонке питання, як для НАТО, так і для міжнародного співтовариства, і часто пристрасті розпалюються дуже сильно. Якщо відступити назад і подивитися з більш широкої перспективи, то стає зрозумілим, що це не лише питання володіння потрібними можливостями, але також питання володіння грошима і політичною волею для їхнього застосування.

Ніякий одноразовий захід не може вирішити питання розподілу тягаря. Однак низка ініціатив, що сьогодні проводить НАТО, можуть допомогти: зусилля з трансформації, спрямовані на збільшення контингенту мобільних сил швидкого реагування; ширше застосування багатонаціональних ініціатив; великий ступінь використання загального фінансування для допомоги в накопиченні живої сили і озброєнь; а також всебічний підхід в об’єктивнішому розподілі тягаря серед усього міжнародного співтовариства.

Альянс, на зразок НАТО, на відміну від багатьох «добровільних коаліцій», володіє структурами для проведення політичних консультацій, перевіреними механізмами планування, ефективним управлінням і контролем, а також легітимністю, яка сприяє тому, щоб усі країни- учасниці робили свій внесок в операції. Солідарність Альянсу — це не лише лозунг. Виконання своїх зобов’язань щодо інших союзників, від яких, зрештою, залежить власна безпека, — це могутній стимул об’єктивного розподілу тягаря. Можливо, що абсолютно справедливий розподіл тягаря неможливий, однак організація із забезпечення безпеки, така як НАТО, безсумнівно, дозволяє нам наблизитися до цього ближче, ніж будь-який інший підхід.