Про нас
Українська газета «День» прокоментувала рішення Ради національної безпеки і оборони України зауваженням, що керівництво, мабуть, має намір відмовитися від багатовекторності у зовнішній політиці. Дійсно, останніми роками Київ у політиці коливався між Росією і Заходом, маючи велику кількість виключно стратегічних партнерів і подаючи суперечливі сигнали зовнішньому світові. І ось тепер, судячи зі всього, він остаточно визначився із напрямом і ухвалив рішення про інтеграцію України до євроатлантичних структур.
Підтримка Путіним Америки після подій 11 вересня минулого року, а також поява нового спільного органу, який має замінити колишню Раду «НАТО — Росія», ясно продемонстрували Україні, що Москва сьогодні вже ближче до Союзу, ніж Київ. До цього слід додати, що практично немає надій на можливість принципово нового рівня престижу нинішнього спільного Комітету НАТО та України. Тому рішення київського керівництва спрямувати свої зусилля на вступ до Союзу є й спробою вирватися із міжнародної та європейської політичної ізоляції.
Зрозуміло, залишається ще немало сумнівів. Спочатку треба побачити, чи можливе досягнення консенсусу щодо стратегічної мети західної інтеграції серед політичної еліти України і в парламенті, узнати, що думає з приводу нового «євроатлантизму» керівництва народ.
Поки що зарано говорити, чи цілюще вплине новий політичний сценарій українського керівництва на політичні, військові та економічні реформи, як це було у країнах східної частини Центральної Європи, коли ті боролися за вступ до НАТО та ЄС. Передусім, поки що неясно, як відреагує на український поворот Захід. У Брюсселі досі немає точних уявлень, яким він хотів би бачити економічний простір за рамками розширеного ЄС. Про членство України в ЄС поки що ніхто не говорить, а якщо й говорить, то тільки про «особливе сусідство». А у Рейк’явіку міністри закордонних справ країн-членів НАТО говорили про поглиблення відносин з Україною, але в перспективі. І те тільки після довгої роз’яснювальної роботи Польщі, принаймні так стверджують у Варшаві.
Ще до минулого четверга, коли у Києві офіційно було оголошено, що Україна вступає до НАТО, перший заступник голови Державного комітету у справах охорони державного кордону (ДКСОДК) України Павло Шишолін зробив заяву. Зміст її зводиться до того, що тепер кордони України мають бути позначені по всьому периметру, в тому числі й на 2063-кілометровій українсько-російській ділянці. Ці слова прозвучали одразу після завершення у Сумах 12-го засідання українсько-російської комісії з делімітації (позначення на карті) кордону та підписання сторонами відповідного протоколу. Як стало відомо «НГ» з обізнаних джерел у російському МЗС, комісія, пропрацювавши чотири роки, констатувала, що неузгоджених сухопутних ділянок на російсько-українському кордоні відтепер немає. Що, вочевидь, і викликало у кордонвідомства України «демаркаційну нетерплячку». Таке враження, що у Києві біжать «попереду паровоза», прагнучи скоріше розпочати вкопувати жовто-блакитні прикордонні стовпи з національним тризубом, щоб наочно виразити незалежність від колишнього «старшого брата». А разом з тим і НАТО нехай бачить: мовляв, дивіться, як ми поспішаємо відмежуватися. У даному прагненні нічого поганого немає. Але справа в тому, що, як повідомив «НГ» один із учасників переговорів у Сумах, поки що питання демаркації лінії розділу між Росією та Україною ще не ставиться. Продовжується технічне оформлення, а в кінцевому підсумку, як прийнято у міжнародній практиці, повинно відбутися підписання відповідного договору президентами двох країн та його ратифікація російською Держдумою та українською Верховною Радою. І у цьому розумінні спроба ДКСОДК — відомства, неправомочного і ніким не уповноваженого втручатися у політичні питання такого рівня, — форсувати демаркацію (позначення на місцевості) кордону видається дивною. Бо там має бути добре відомо, що «стовпити» кордон, згідно з тими ж міжнародними нормами, сторони можуть розпочати тільки одночасно.
Катастрофа на Чорнобильській атомній станції позначилася на всьому житті Наталі Гудзій, юної бандуристки, яка сьогодні виступає в Японії з благодійними концертами, щоб збирати гроші для хворих дітей Чорнобиля та інших потерпілих від аварії міст та сіл. Вона приїхала до Токіо 1999 року на запрошення японської організації Фонд дітей Чорнобиля, щоб вивчати японську мову та музику, і з тих часів дала понад 100 благодійних концертів по всій країні. Наступного місяця вона виступатиме разом із вісьмома японськими музикантами, які грають на традиційному інструменті кото. аталя Гудзій сама пише пісні та записала альбом «Кокоро» (серце). Хоча їй було лише шість років, коли її евакуювали із зони, Наталя досі ясно пам’ятає свій рідний дім. Вона говорить, що найсильнішим враженням за час її перебування в Японії стала зустріч з потерпілими від вибухів атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі. Нині у Наталі немає особливих проблем зі здоров’ям, однак і абсолютно здоровою її назвати не можна. «Я не можу не думати про те, що якщо у мене будуть діти, на них зможуть позначитися наслідки Чорнобильської катастрофи», — говорить Наталя. За її словами, в Україні люди із Чорнобильської зони часто не можуть знайти собі супутника життя, оскільки багато хто боїться, що наслідки аварії, яку пережили батьки, позначаться на дітях.
