Про перспективу ПДЧ

Завтра в Брюсселі відбудеться зустріч міністрів закордонних справ країн-членів НАТО, а також засідання комісії Україна— НАТО, на якій буде зроблено повну оцінку просування Києва на шляху реформ, зокрема, буде обговорюватися і можливість надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО. Проведення цього засідання було передбачене самітом Північноатлантичного альянсу, який відбувся на початку квітня у Бухаресті. Заявки Україні та Грузії на приєднання до ПДЧ в Альянсі не були задоволені, але в декларації за підсумками саміту було заявлено, що обидві країни в майбутньому стануть членами Альянсу. Напередодні завтрашньої зустрічі глав зовнішньодипломатичних відомств Альянсу держсекретар США Кондолізза Райс заявила, що у Брюсселі США не збираються наполягати на наданні ПДЧ Україні та Грузії. Раніше посол США в Україні Вільям Тейлор заявив, що США вважають надання Україні ПДЧ неактуальним. За його словами, Україна може обійти цей етап і після досягнення необхідних критеріїв НАТО відразу говорити про членство в Альянсі. Які наслідки матиме для майбутнього України ненадання ПДЧ? Чому українська влада на тлі політичної та економічної кризи не приділяє уваги цій важливій для безпеки країни темі? Ці запитання «Дню» прокоментував доктор політичних наук, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ.

— Наслідки, безумовно, будуть негативні. Але в якому формулюванні буде відмовлено Україні — це є питанням. Якщо надання ПДЧ переноситься на ювілейний саміт на квітень, то це, в принципі, не так погано. Тобто це буде час, коли нарешті відновиться робота парламенту і хоча б частково вдасться вийти з політичної кризи і протистояння, яке стоїть на заваді нашому руху до Північноатлантичного альянсу. Якщо ж буде відмовлено без усяких обіцянок чи чіткого бачення плану руху до Альянсу, то це буде означати відмову у наданні членства для України взагалі.

У принципі, для цієї ситуації можна знайти вирішення. Принаймні Україна має показувати, що вона робить суттєві кроки на шляху до НАТО. Нам треба переконувати членів Альянсу, треба докладати зусиль. Тобто попри економічну та політичну кризу, має йти інтенсивна робота всередині самої країни, перш за все, має здійснюватися робота щодо виконання державної програми щодо інформування населення про євроатлантичну інтеграцію та виконання планів, які у нас є у відносинах з НАТО.

Країни НАТО — перш за все такі, як Німеччина та Франція, — опікуються не тим, які наслідки матиме для України ненадання ПДЧ. Вони опікуються тим, щоб не дратувати Росію. На жаль, вони більше рахуються з Росією, ніж з перспективою вступу України в НАТО. Хоча вони й заявляють, що на це рішення Росія жодним чином не впливатиме, але для Франції, Німеччини та Італії це якраз відіграватиме ключову роль. Після кавказької війни вони злякалися Росії. Тепер Росія пожинає плоди своєї перемоги на Кавказі, в тому числі й у такому вигляді. Не випадково Медвєдєв уже вітав відмову надати Україні План дій щодо членства в НАТО. Це показує, що Росія отримала чергову перемогу над країнами НАТО і над Заходом у просуванні своїх геополітичних інтересів і в ізоляції України від євроатлантичної спільноти.

Але подальша перспектива залежить, звичайно, від нас самих. Від того, наскільки ми будемо наполегливі, наскільки будемо відповідати вимогам Альянсу, наскільки будемо згуртовані в цьому русі. Це дуже велике питання для нас самих. Інший чинник — міжнародний. Він визначається тим, що Німеччина стає все більш і більш залежною від Росії. Отже, вона орієнтується на інтереси Росії, можливо, іноді на шкоду власним інтересам. Це велика проблема не тільки для України, а й для усієї Європи. Тепер постає питання, чи вдасться Сполученим Штатам все-таки відновити цей трансатлантичний зв’язок з Європою, чи вдасться досягти компромісу з Німеччиною та Францією та яка буде ціна такого компромісу. Якщо ціною буде ненадання членства в НАТО Україні та Грузії, то це дуже сумний висновок для нас.