«Причина екстремізму — неосвіченість і страх»

До міжетнічних і расових питань західний світ особливо чутливий. Мабуть, тому, що проблему ксенофобії досі не вирішено. Ба більше, поки світ успішно чи не дуже бореться з расизмом, антисемітизмом, його поглинає інша загроза — ісламофобія. Усі ці процеси загострюються на тлі нещодавнього турецько-ізраїльського конфлікту, терактів у Росії, іранського ядерного питання. На цьому загальному тлі, хоч як це дивно звучить для нас, світ отримує тривожні сигнали й з України. Нещодавно Україну відвідала Спеціальний представник державного департаменту США з моніторингу та протидії антисемітизму Ханна РОЗЕНТАЛЬ. Під час нашої розмови з нею виявилося, що в Україні вона побачила зовсім не те, на що очікувала: ні повсякчасних проявів антисемітизму, ні гострої міжетнічної боротьби у нас немає. Але країна з віковими традиціями толерантності й мирного співжиття десятків етнічних груп має у світі репутацією мало не рингу міжетнічних боїв. Погодьтеся, не надто приємне реноме. Звичайно, до певної міри в його створенні зацікавлені наші недоброзичливі сусіди. Але дуже часто в такій славі винні й самі українці. Від виборів до виборів ратушняки, маркови й інші міні-політики, очевидно, тому, що не мають більше нічого в запасі, розігрують етнічну карту. Великого політичного майбутнього це їм, звісно, не гарантує, але тимчасовий зиск вони з того мають. Ми з вами розуміємо, що все це — чергові політичні нісенітниці. Але як це пояснити світові? Про цей складний і багатовимірний процес виховання толерантності ми й спробували поговорити з Ханною Розенталь.

— Розкажіть про мету вашого візиту до України.

— Близько півроку тому президент Обама призначив мене особливим посланцем з питання спостереження та боротьби з антисемітизмом. У держдепертаменті ми маємо довгий список, за яким збирається інформація та доповідається про те, що відбувається з правами людини у 192 країнах світу. Окремий пункт — антисемітизм, що є беззаперечним порушенням прав людини. В Україні я зустрілася з рядом організацій. Я роблю висновки про те, що я дізналася, які трапляються інциденти, яка тут панує атмосфера. Скажу лише: те, що я дізналася тут, є досить обнадійливим. Часто люди, які ведуть запис інцидентів або стежать за захистом прав людини в Україні, вважають, що справи могли б бути й кращими. А я кажу, що випадків антисемітизму меншає, і це дуже хороші новини.

Частина моєї роботи, яка пов’язана з боротьбою з антисемітизмом, трохи складніша, бо я маю справу з ненавистю, якій кілька тисяч років. Я не удаватиму, ніби вважаю, що можу самотужки вирішити це за один президентський термін. Я донька людини, яка пережила Голокост, тож моя пристрасть у боротьбі проти ненависті та підтримка прав людини є природною. Я цим займаюся впродовж усього свого життя, просуваючи соціальну справедливість, повагу і толерантність. Тож для мене стало неймовірною можливістю зустрітися тут з організаціями з прав людини, різними частинами єврейської спільноти й особами, які по-своєму намагаються поширювати толерантність. Я із задоволенням дізналася, що, наприклад, існує чудовий літній табір, до якого збирається кілька сотень молодих людей та дітей на два чи три тижні, усі вони походять із різних етнічних груп, дізнаються один про одного, про ідентичність один одного, вчаться долати стереотипи, міфи один щодо одного. Я дізналася про клуби толерантності, де молоді люди збираються, щоб поспілкуватися про те, як зробити українське суспільство більш толерантним, яке краще прийматиме різноманітність та плюралізм. Саме це я хотіла б висвітлювати у своїй роботі з держдепартаментом. До слова, останнім часом я працюю над проектом для ОБСЄ. Наприкінці червня ОБСЄ буде проводити спеціальну зустріч, у центрі уваги якої буде толерантність. Голова ОБСЄ походить із Казахстану, тож цей саміт з питань толерантності буде проводитися в Казахстані. Моєю метою там буде розповісти про найкращі практики з толерантності, які країни зможуть застосувати і повторити у себе вдома. Гадаю, я дізналася про деякі чудові програми в Україні, про які хочу розповісти міжнародній спільноті.

— Багато століть в Україні різні національності мешкають спільно на одній території. Це не призводить до конфліктів, а навпаки, збагачує українську культуру, вчить толерантності. Однак є зацікавлені сили, які намагаються створити протилежний імідж України у світі, — ніби Україна — країна міжнаціональної ворожнечі.

— Я знаю, що протягом минулої президентської кампанії лунали обвинувачення в бік України у ворожому ставленні до євреїв. Але люди, які намагалися зіграти на єврейському питанні, отримали дуже мало голосів. Ми повинні засуджувати подібні брудні кампанії. Думаю, ми повинні назвати це тим, чим воно є — це антисемітизм. Будемо сподіватися, що подібна тактика і промови, сповнені ненависті, не повторяться. Але найважливіше засудити її, і тут не має значення, наскільки екстремістською є організація чи кандидат. Він дуже помиляється, якщо намагається розіграти етнічну карту.

Хочу згадати ще два оптимістичних моменти. По-перше, я дізналася, що в Києві планується створити музей про життя євреїв в Україні. Гадаю, це було б добре для боротьби з антисемітизмом. Люди побачать внесок, який зробили євреї для країни впродовж століть, навіть тисячоліть. Наступний момент для мене є досить емоційним. Я дуже щаслива, що тут створена комісія, яка працює над питанням Бабиного Яру, — як зробити Бабин Яр адекватним меморіалом, використати його, як можливість освічувати людей, які не знають, що Бабин Яр — це символ жахливих звірств, скоєних певними людьми. Різні організації, різні етнічні групи спільно працюють задля цього. Мене це дуже схвилювало. Мені навіть важко про це говорити. Сьогодні там ходять люди — старші, молодші. І мені цікаво, де, на їхню думку, вони перебувають. Чи мають уявлення, по якій землі ходять? Звісно, я не запитувала в них про це. Але знати, що цей комітет був призначений для того, щоб побудувати межі, увічнити пам’ять належним чином, щоб люди дізналися про Бабин Яр, — це дуже важливо.

— У Європі дедалі більшої популярності набувають праворадикальні рухи, які вже сьогодні приходять до влади. Як ви гадаєте, з чим пов’язана ця тенденція?

— Сподіваюся, на згаданому мною саміті порушать цю тему. Бачити, що в деяких країнах екстремістська філософія та мова екстремізму здобуває хоч якусь міру підтримки, дуже тривожно. Це має викликати занепокоєння в людей в усьому світі, в Європі та, звісно, тут, в Україні.

— Чи ідея проведення цього саміту якимось чином пов’язана з тривожною тенденцією поширення ультраправих рухів?

— Гадаю, що так. Мені пощастило побувати на конференції ОБСЄ, що проводилася в Берліні 2004 року і була повністю зосередженою на антисемітизмі. Ця проблема була в центрі уваги ОБСЄ та всіх країн, які входять до організації, впродовж багатьох років. Вибір часу для проведення цього саміту може бути пов’язаним із цим, а може й не бути, але треба неодмінно розглядати ці питання, якщо ми побачимо збільшення ненависницьких промов, проявів антисемітизму та інших форм дискримінації, спрямованих проти будь-якої групи, вони будуть на порядку денному цього саміту з проблем толерантності.

— Ми з вами здебільшого говоримо про антисемітизм. Проте останнім часом і в США, і в Європі набуває поширення ісламофобія. Чи працюєте ви якимось чином над цим питанням?

— Безумовно. Основою є те, що ненависть — це ненависть, нетерпимість — це нетерпимість. Ви запитували у мене раніше, якою, на мою думку, є причина виникнення екстремістських груп. Вважаю, що причиною їхнього виникнення є неосвіченість та страх, і людям байдуже до нинішнього економічного статусу, вони бачать, що у світі тривають війни, що існує багато речей, яких вони не розуміють. Люди схильні звинувачувати інших, і вони звинувачують людей, які відрізняються від них. Моя діяльність у держдепартаменті зосереджена довкола питання антисемітизму та боротьби проти нього. Але я знаю, що не можу побороти антисемітизм самотужки. У дежрждепартаменті є людина, яка допомагає мусульманському населенню у світі. Ми з нею працюємо разом і з іншими етнічними групами, і ця робота спрямована на покращення сприйняття та повернення поваги на порядок денний. Моїм методом боротьби є співпраця з мусульманським населенням, християнським населенням, з меншинами та уразливими частинами населення.

— Молодіжні радикальні рухи часто стають об’єктами впливу сильніших політичних партій. Рік тому в Одесі представники руху під назвою АНТИФА під час сутички вбили представника праворадикального руху «Січ». Проросійська політична партія «Родина» використала це у своїй політичній кампанії. В Україні таке трапляється рідко, тим часом як у Росії подібні інциденти набагато частіші. Як уберегти молодь від негативного впливу недобросовісних політичних партій?

— Молодь необхідно освічувати, надавати можливість усім політичним партіям вільно висловлюватися, щоб були озвучені і погані, і хороші речі. Та коли недобрі промови чи поганий вплив спричиняють руйнівну діяльність, їх потрібно рішуче засудити як з боку урядовців, так і представників релігійних організацій, недержавних організацій. Найкращим методом захисту свободи, ідеалізму та оптимізму є негайне засудження.

— Чи були ви з подібним візитом у Росії?

— Ні, не була.

— Плануєте?

— Так. Україна — це місце, яке я завжди хотіла побачити, тож вона стала для мене пріоритетом. Я вже побувала в Польщі та Великій Британії. Росія — попереду.

— Я невипадково запитала про Росію. Газета «День» стежить за розслідуванням убивства журналістки Анастасії Бабурової, громадянки України. Її разом з правозахисником Стасом Маркеловим убили нацистські угруповання в центрі Москви. Убивцю знайшли, але суд не завершено. За останній час подібні злочини повторюються в Росії, на жаль, досить часто. Нас це непокоїть, адже Росія — сусідня держава, тож небезпека поширення подібних радикальних рухів в Україні є досить високою. Чи ви приділяли увагу цьому питанню під час зустрічей з різними українськими організаціями?

— Ні, я щойно про це почула. Я впевнена, що ми засудили це. Ми переконані, що журналісти наділені відповідальністю і потребують особливого захисту, оскільки вони спілкуються з людьми. Якщо справа стосується урядовця і уряд покриває ситуацію, тоді ми працюємо у двохсторонньому порядку з урядом, але якщо журналістові не дають можливості писати правду, те, що він бачить, про те, що відбувається навколо, я думаю, це найгірше з можливих порушень прав людини, бо журналіст спілкується безпосередньо з людьми.