Realpolitik: Остання війна за нафту?
Не може бути жодних сумнівів у тому, що Сполучені Штати вели дві війни в Перській затоці головним чином, якщо не виключно, заради нафти. Для того, щоб війна в Іраку стала останньою війною в затоці, адміністрація та демократична більшість у новому Конгресі повинні разом працювати над прийняттям закону про енергетичну незалежність, що має розібратися з початковими причинами цих воєн та звільнити Америку від кайданів зарубіжної нафти.
Хоч якими б доводами користувався Буш для виправдання війни в Іраку, треба визнати, що саме нафта та гарантії її безпечних поставок були головними каталізаторами як цієї війни, так і попередньої.
Хоча Сполучені Штати повинні з честю вивести свої сили з Іраку, не залишивши країну в стані анархії, поки Америка залежить від імпорту нафти, навіть успішна стратегія виходу не зможе запобігти третій війні в затоці.
Нафта залишиться дорогоцінним ресурсом, зброєю, яка використовується авторитарними режимами, на зразок іранського, проти інтересів Заходу та мішенню десятків терористичних груп типу «Аль-Каїди», що прагнуть підірвати економіку західних країн.
Залежність від нафти теж продовжить компрометувати політику Америки, ведучи до загравання з постачальниками та збагачення таких неприємних режимів, як венесуельський, дозволяючи їм безкарно протистояти Сполученим Штатам. Крім того, імпорт нафти продовжить завдавати шкоди торговій політиці Америки: в цей час на частку імпорту нафти припадає понад третина дефіциту торгового балансу, що становить майже 320 мільярдів доларів.
А для забезпечення безперервних поставок нафти, що залишаються щонайбільше уразливими, Сполученим Штатам доводиться витрачати величезні кошти на збереження бойової пильності та відправляти американських солдат на захист національних стратегічних інтересів. Більш зловісний, але ймовірний сценарій полягає в тому, що коли поставки нафти стануть виключно мізерними, а ціна зросте до 200 доларів за барель або ще більше, закінчення епохи дешевої нафти спричинить жорстокі конфлікти або навіть війни, що призведуть до різких перекосів у світовій економіці.
Буде напрочуд складно ініціювати прийняття, а потім — забезпечити виконання серйозного закону про енергетику, покликаного регулювати потреби Америки і, в кінцевому результаті, звільнити її від зовнішніх джерел енергоносіїв. За оцінками експертів, на реалізацію програми енергетичної незалежності може знадобитися до 20 років, а сама вона зажадає політичної волі кількох адміністрацій, а також виділення протягом 15—20 років не менше 200 мільярдів доларів.
Для забезпечення глобальної економічної стабільності в цей період Вашингтону також буде потрібна співпраця з європейськими союзниками у справі розробки нових джерел енергії. Це особливо важливо у зв’язку з тим, що європейські країни набагато сильніше, ніж США, залежать від близькосхідної нафти, що робить їх вельми уразливими перед будь- яким збоєм у поставках нафти.
Усе це — складні виклики для будь-якої адміністрації. Але ті, хто виступає проти або особисто зацікавлений у збереженні статус-кво, повинні пам’ятати, що на кону майбутній добробут Америки та її глобальне лідерство, не кажучи про проблеми, пов’язані з необхідністю використовувати силу для захисту нафтових інтересів.
Ті, хто вважає, що у Сполучених Штатів бракує ресурсів для того, щоб профінансувати таке амбіційне підприємство, повинні ще раз обдумати свою позицію. Непогано, якби вони спитали себе: «Скільки мільярдів було витрачено, якщо не сказати — викинено, на війну в Іраку та багаторічні військові приготування на Близькому Сході для захисту стратегічних нафтових інтересів Америки?» Війна в Іраку обійдеться американському платнику податків в один трильйон доларів. П’ята частина цієї суми, інвестована протягом 20 років, практично ліквідує уразливість Америки, пов’язану з імпортом нафти. Енергетична незалежність суттєво посилить ефективність Вашингтона у виробленні політичного курсу, спрямованого зокрема на демократизацію арабського світу, що досі вважалася не більше ніж прикриттям своєкорисливої американської політики. Крім того, в перші три роки буде створено понад мільйон робочих місць, і ця кількість подвоїться протягом п’яти-семи років.
Із цих причин міркування енергетичної безпеки повинні очолити список національних пріоритетів, затьмаривши питання податків, призначуваних наркотичних засобів, імміграційного законодавства та соціального забезпечення. Іншими словами, закон про енергетичну безпеку повинен стати першим пунктом порядку денного новообраного демократичного Конгресу та розглядатися як необхідний чинник закінчення війни в Іраку. Це найважливіший із викликів, що стоять перед нацією. Америка володіє ноу-хау, технологією та фінансовими ресурсами для того, щоб знайти енергетичну незалежність. Тепер їй потрібна політична воля до дії. Більше жоден американський солдат не повинен загинути ні за один барель нафти.
Новий демократичний Конгрес повинен прийняти на себе цю почесну відповідальність і закликати президента долучитися до роботи над здійсненням найважливішого національного завдання. За відсутності інших значущих досягнень він цілком може прислухатися до цього заклику та піти з Білого дому, досягши чогось значного — того, що забезпечить Америці майбутнє. Якщо він відмовиться від співпраці, то демократам доведеться натиснути і дати зрозуміти, що завдання буде реалізоване після їхньої чергової перемоги в 2008 році.
Якщо трагічна війна в Іраку стане каталізатором для звільнення Америки від її залежності від іноземної нафти, то жертви, принесені її кращими чоловіками та жінками, ймовірно, будуть не зовсім безглуздими.
Алон БЕН-МЕЇР — професор міжнародних відносин у Центрі з глобальних питань (Center for Global Affairs) Нью-Йоркського університету. Він веде курс із міжнародних переговорів і близькосхідних досліджень.
