Рейк'явік: час пішов
З українського погляду, подія, безумовно, надзвичайно важлива сама по собі, містить і добрі вісті, і не дуже добрі. З одного боку, нова атмосфера відносин між НАТО і Москвою теоретично відкриває новий простір і для українських перспектив. Так чи інакше, досі непогана співпраця між Україною й НАТО має шанси бути й інтенсивнiшою, й конкретнiшою.
З іншого боку — перший же погляд на те, що пропонується Росії — як говорив генеральний секретар НАТО лорд Робертсон, абсолютно рівноправна участь у прийнятті рішень (це стосується передусім, боротьби з тероризмом, контролю над розповсюдженням зброї масового знищення, миротворчої діяльності) — це, за умови реалізації, означатиме щось, дуже подібне до асоційованого членства. Тобто, до того, про що Київ говорив іще кілька років тому. Україні зараз кажуть, що рівень досягнутого «особливого партнерства» цілком добрий, і про вироблення нового формату відносин не йдеться. І об’єктивно, хоч як би це заперечували і в Брюсселі, і в столицях країн-членів НАТО, і в Києві, йдеться про величезний ризик для України опинитися на узбіччі великої політики, оскільки ситуацію на контитенті в галузі безпеки визначатимуть відносини НАТО — Росія. Москва на практицi довела своє бажання стати частиною інтегрованої політики Заходу (попри супротив значної частини еліт). Україна, сказавши у розвитку своїх відносин iз НАТО «а», не змогла визначитися, яким саме має бути «б». Київ, зрештою, сам зробив чимало для того, щоб його сприймали не рівним, але в «тіні», обіцяючи лише консультації. Чітка визначеність, політична воля, послідовність — так, на думку багатьох, виглядають складові успіху. Україні вже натякають максимально відверто — час приймати рішення. Зустріч у Рейк’явіку — перший приклад того, чого варта політична воля. Наступним буде саміт НАТО в Празі. Часу на роздуми практично не лишилося.
