Рік Росії в Україні:

Чергова зустріч президентів України та Росії Леоніда Кучми й Володимира Путіна в Києві проходить під офіційним приводом закриття Року Росії в Україні. Неофіційні приводи до цього не мають жодного реального стосунку, і вони полягають у виборчих потребах обох президентів. Вибори президента Путіна — в березні, і візит до України — його останній візит перед виборами. Вибори президента України мають відбутися в жовтні. Із логічного погляду легко пояснити зацікавленість голів сусідніх держав тим, що відбувається зараз в кожній з них. Хоч як би там було, очевидно, що в Україні настає черговий рік Росії. Точніше — рік Путіна.

Офіційні повідомлення про результати українсько- російських переговорів, як правило, вкрай скупі. Назвати відносини між двома країнами прозорими й зрозумілими важко. У ситуації повної непрозорості, за відсутності будь-яких фахових дискусій у суспільстві приймалися рішення стосовно створення Єдиного економічного простору, які явно не були креатурою ні Києва, ні Мінська, ні, тим більше, Астани. Громадянам так і не було надано жодного аргументу стосовно переваг і втрат від вступу України до ЄЕП. Проте посол Росії в Україні Віктор Черномирдін спростував оптимістичні заяви українського керівництва про очікування (зниження тарифів на енергоносії, створення зони вільної торгівлі без вилучень) — і жодної реакції з боку української влади. У грудні підписується договір про Керченську протоку, де чорним по білому йдеться про те, що будь-які кораблі будь-яких третіх країн, заходячи до українських портів, мають спитати дозволу в Росії. У Росії абсолютно відкрито заявляють, що договір вдалося підписати, бо вдалося відсторонити від процесу МЗС України.

Навряд чи хтось може виключити, що наступною нищівною перемогою України може стати рішення стосовно газотранспортного консорціуму. Навряд чи можна виключати й те, що Кремль пояснить, що Росії зовсім не потрібне існування неросійської гілки для транзиту нафти до Західної Європи. Цілком може бути, що у вигляді зустрічних кроків Росія дійсно щось пропонує офіційному Києву — але це тактика одного дня. А як буде далі із взятими на себе зобов’язаннями, від яких уже неможливо буде відмовитися, і що це означатиме для розвитку держави?

Хоча зрозуміло, що президент Росії грає просто блискуче, одним рухом довівши своєму виборцеві, що він є «збирачем земель», державником і заодно показавши світові, чого варті претензії на рівноправність. Є й цікава закономірність: Росія в останні роки не робила жодних критичних заяв стосовно української влади. Заступник глави адміністрації президента Росії Приходько вчергове заявив перед візитом Путіна, що Росія виступає за те, щоб в Україні зберігалася максимальна внутрішньополітична стабільність, що справа не у формі влади, а в її стійкості, і що політична реформа України — внутрішня справа цієї країни. Висновок може бути дуже простим — Росія зробить все можливе для збереження теперішнього клімату та контексту двосторонніх відносин.

У свою чергу, Україна в останні роки офіційно ніколи не звинувачувала Росію ні у втручанні у внутрішні справи, ні в диктаті, ні в агресивному стилі політики у вигляді пропозицій, від яких не можна відмовитися. Візит Путіна не вільний від символізму — йдеться й про урочисте відзначення річниці Переяславської Ради, й про відвідування ним Києво- Печерської лаври. Риторики в стилі «навіки разом» останніми роками явно побільшало. Російські політологи, експерти, коментатори давно вже не соромляться прямо вказувати, яка саме Україна потрібна Москві — передусім, керована з Кремля. Величезною помилкою нинішньої української влади може виявитися спроба на цьому зіграти. У всьому світі цінують виконання досягнутих домовленостей. Те, що Україна, все більше відстаючи в своєму розвитку від західних країн-сусідів, усе більше й більше позиціонує себе як другорядну й щодо Росії, навряд чи може сприяти подоланню цієї різниці в розвитку.

Рік Росії в Україні лише зайвий раз довів, що, по суті справи, дві країни не знають одна одну, не бачать шляхів для нормальної співпраці: адже історії з Ан-70, квотами на поставки української продукції, подвійним ПДВ свідчать не стільки про бажання налагодити конструктив, скільки про спроби тиску. Елементарна логіка вимагає переведення відносин з рівня ситуативних домовленостей, що витікають з потреб моменту для тієї чи іншої групи, на рівень принаймні зрозумілості й передбачуваності — щоб тоді вже можна було говорити про партнерство й вираховувати, наскільки воно вигідне.