Співпраця Україна — НАТО: про що йде мова?
Виповнилося три роки із дня підписання в Мадриді Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Експерти Українського центру економічних і політичних досліджень спробували розібратися, що це особливе партнерство означає для обох сторін і, насамперед, для народу України.
Концептуально аналіз проводився на основі тези про те, що в системі відносин України і НАТО, як і в будь-якій демократично орієнтованій системі, можна виокремити три основних дійових суб’єкти. Перший — офіційні владні структури України і НАТО, які безпосередньо здійснюють співробітництво. Другий суб’єкт — народ, який сплачує вартість утримання влади і в інтересах якого владою здійснюється це співробітництво. І третій суб’єкт — громадянське суспільство (зокрема, незалежні експерти), яке є з’єднувальною ланкою між владою і народом і яке покликане контролювати владу та формувати думку народу, в цьому випадку — щодо співробітництва України з НАТО.
Представники офіційних структур загалом зійшлися на тому, що, як сказав радник Президента України Володимир Горбулін, «установлення Україною тісних стосунків з Альянсом підвищило рівень гарантій її суверенітету, незалежності і територіальній цілісності». Відмічалася важлива роль Хартії Україна — НАТО. На думку міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка, «особливе партнерство Україна — НАТО можна охарактеризувати як практичний, наповнений реальним змістом процес, що постійно і динамічно розвивається в інтересах обох сторін».
Інші опитані офіційні особи України — народний депутат України Роман Зварич та президент Атлантичної ради України Вадим Гречанінов — пропонують скоріше вдосконалювати практичні механізми взаємодії. З ними солідарні і представники НАТО — спеціальний радник Генерального секретаря НАТО iз питань країн Центральної та Східної Європи Кріс Донеллі, керівник Центру інформації та документації НАТО в Україні Наталі Мельничук-Гулд та заступник завідувача відділу Східної Європи та врегулювання криз Управління політичних питань НАТО Марко Карновале. Як підкреслила пані Мельничук-Гулд, «пріоритетом залишається розробка додаткових дієвих механізмів та усунення перешкод для розвитку співпраці між НАТО та Україною».
Думки незалежних експертів були менш дипломатичними і доволі критичними. У переважній більшості вони відзначають значні нереалізовані можливості співробітництва України з НАТО, від чого втрачає насамперед сама Україна. Зокрема, мізерні можливості України щодо фінансування спільних заходів співробітництва, недостатня кількість фахівців зі знанням іноземних мов, помітне бажання української сторони декларувати більше намірів, аніж можливо виконати.
Із другого боку, висловлюються побоювання, що певна пасивність України може призвести до розчарування партнерів України по НАТО стосовно щирості задекларованих у Державній програмі співробітництва України з НАТО на період до 2001 р. намірів України про те, що «стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур».
Певний сюрприз принесли результати опитування громадської думки щодо співробітництва України з НАТО. Досить високий відсоток (46,2%) українців, які вважають НАТО агресивним блоком, після подій у Косово був передбачуваним, хоча порівняно з 56% відсотками росіян (які вважають НАТО агресивним) він помітно нижчий. Однак те, що 53,4% опитаних не знають, що таке програма НАТО «Партнерство заради миру» (ПЗМ), стало несподіванкою. Із другого боку, ті, хто знають, що таке ПЗМ, переважно позитивно ставляться і до НАТО, і до співробітництва з ним. Більшість (56,2%) з них вважає, що спільні військові навчання в рамках ПЗМ посилюють боєздатність Збройних сил України. Майже половина (45,8%) вважає, що участь у цій програмі зміцнює безпеку України, і лише 9,4% схиляються до думки, що така співпраця послаблює безпеку України.
Стосовно такого чутливого питання, як можливість приєднання України до НАТО, проведені УЦЕПД дослідження виявили, що навіть після непопулярної в Україні операції Альянсу в Косово за вступ до НАТО голосує майже дві третини (59%) еліти і третина (32,7%) населення країни (див. діаграму).
У ході роботи над темою співробітництва України з НАТО з’ясувалося багато інших цікавих речей. Зокрема, виявилося, що детальних статистичних даних за період співробітництва в повному обсязі ні в кого немає. При цьому, якщо МЗС України і Центр інформації та документації НАТО в Україні певну інформацію все ж надали, то Міністерство оборони України, незважаючи навіть на повторне звернення особисто до міністра, ніякої відповіді протягом двох місяців так і не надіслало. Мабуть, дуже зайняті…
Тим часом за підсумками шести років співпраці вже є про що звітувати. За період 1994 — 1999 рр. проведено близько 600 заходів у рамках програми «Партнерство заради миру», в яких узяли участь понад 5000 представників України. Альянс надав українським ученим близько 500 наукових стипендій та грантів, понад 700 із них одержали фінансову підтримку для участі в семінарах та інших заходах. На різноманітних курсах НАТО пройшли підготовку понад 800 представників України, а в миротворчих операціях під егідою НАТО (IFOR, SFOR, KFOR) узяли участь близько 6000 українських військовослужбовців.
Також з’ясувалося, що стосунки між Україною і НАТО хвилюють багатьох не лише в Україні, а й за її межами, і хвилюють по-різному. Наближення України до НАТО знаходить розуміння і підтримку західних партнерів України, особливо в США та Центральній Європі. Із другого боку, поглиблення співробітництва з НАТО викликає негативну реакцію стратегічного партнера України на Сході — Росії. Категоричне несприйняття Росією курсу НАТО на розширення за рахунок країн Центральної та Східної Європи є помітним стримуючим чинником розвитку відносин України з Альянсом. На думку одного з авторів, співробітника Офісу політики НАТО Міністерства оборони США Д.Карнза, «реальність полягає в тому, що для НАТО… питання України завжди залишалося другорядним, відносини з нею розвивались паралельно відносинам із Росією, але завжди на два кроки позаду... Таке ставлення необхідно змінити».
Як свідчать дані цьогорічних опитувань громадської думки в Росії, ревниве сприйняття бажання України щодо інтеграції в Європу і зближення з НАТО стало, на жаль, притаманним для більшості росіян. Серед факторів, які, на думку російських експертів, справляють найбільш негативний вплив на ставлення росіян до України почесне перше місце займає «подальше поглиблення співробітництва України з НАТО — 84% опитаних». Водночас 63,0% опитаних громадян України вважають, що Україна повинна враховувати позицію Росії щодо стосунків між Україною і НАТО, і лише 26,4% упевнені, що не повинна.
Вплив «російського фактора» на стосунки між Україною і НАТО проходив так званою «червоною ниткою» через більшість опублікованих експертних думок. Недивно, адже, незважаючи на певні припливи і відпливи у стосунках між самою Росією та НАТО, існує одна тема, яка перманентно викликає в більшості росіян негативну реакцію — розширення НАТО на Схід. Зокрема, на сторінках журналу «Национальная безопасность и оборона» завідувач відділу європейської безпеки Інституту Європи РАН Д.Данилов наполягає, що Україні доведеться сформулювати власне бачення свого місця в системі відносин НАТО зі своїми партнерами. Він вважає, що Україні, в першу чергу, треба чітко «відповісти на «просте» запитання: «Чи бачить вона себе членом НАТО?»
За оцінкою експертів УЦЕПД, Україна не зможе почувати себе в цілковитій безпеці, доки НАТО і Росія не врегулюють конфліктне питання розширення НАТО на Схід.
Проведений аналіз співробітництва України з НАТО дозволяє зробити висновок про те, що від розвитку цього співробітництва Україна лише виграє. І могла б виграти набагато більше, якби активізувала роботу над удосконаленням конкретних механізмів співробітництва.
Оскільки формальне питання вступу України до НАТО на порядку денному не стоїть та й сама Росія веде з НАТО активні ігри, то значних перешкод із боку Росії на цьому напрямі не передбачається. Найбільш позитивно до НАТО ставляться ті громадяни України, які більше про нього знають. Ті ж, у кого поінформованість про діяльність НАТО нижча, очевидно, перебувають під значним впливом колишньої радянської пропаганди і ставляться до НАТО більш негативно, іноді вороже. Тому подання достатньої та об’єктивної інформації про НАТО у вітчизняній пресі сприяло б подоланню давніх стереотипів і, загалом, просуванню національних інтересів України.
