«Світло гармонії»

У Києві в Національному художньому музеї України експонуються роботи відомого японського художника й мистецтвознавця Рея Торіі. Виставку супроводжує й коментує сам автор. У зв'язку з цим Надзвичайний і Повноважний Посол Японії в Україні Мацуо Мабучі запросив на прийом мистецтвознавців, перекладачів і журналістів Києва. Він повідомив, що виставка Рея Торіі є частиною великої культурної програми для українців, яка називається «У пошуках краси Японії», — країни, громадяни якої свято бережуть свою культуру, традиції, природу, історію.

У своєму виступі Мацуо Мабучі, зокрема, зазначив: «Я перебуваю на службі в Україні вже майже два роки й упевнений, що Україна — так само як і Японія — «Прекрасна країна». І переконаний, що українці відчують те світло краси й гармонії, яке випромінюють картини пана Торіі. «Світло гармонії» відчувається також в Україні, і я сподіваюся, що це світло стане для українців дорожнім знаком на шляху розвитку держави. Сподіваюся також, що виставка картин Торіі стане ще однією ланкою взаєморозуміння між народами України та Японії».

На прийомі в посла Японії були присутні українці, які дійсно сприяють зближенню народів двох наших країн. Зокрема, доктор фізичних наук Іван Дзюба (з дружиною), який протягом уже багатьох років перекладає на українську мову книги сучасних, відомих у світі, японських авторів (газета «День» публікувала матеріал про цю значну людину).

Виставку Торіі відвідують не тільки мистецтвознавці й художники. Це зачаровуючий світ особливої краси іншої культури, іншого бачення світу навколо нас. Глядач ніби переміщується в інший вимір. Пан Мірошник, генеральний директор Українського музею, вважає, що в основі живопису Торіі «лежать живописні традицій Японії, віяння світової культури й сучасність».

У роботах Торіі домінує два кольори — червоний і білий. Це не випадково — для японців червоний колір символізує сонце, а білий — місяць. Але не тільки це. Із давніх часів вважається, що червоний колір пов'язаний із чоловіком, а білий — із жінкою і що разом вони символізують світову гармонію — ту гармонію, яку шукає світ, яка в усі віки є найактуальнішою проблемою людства. Картини Торіі — це круглі форми й м'які фарби.

Полотна й фарби для картин — це особлива тема. Їх виготовляють із різних матеріалів — це дуже якісний папір, білий батист, шовк тощо. Яскрава червона фарба досягається використанням суміші ртуті й сірки. Особливе значення мають індійські чорнила — глибокий чорний колір, який є символом бездонної містерії існування.

Пан Торіі, розповів, що він був вражений освіченістю українців, рівнем української культури та філософією гармонії (може, гість читав Сковороду?). Тому привіз сюди свої роботи, в яких намагався зобразити те, що змінюється в незмінному, сучасність у традиції. Тобто ту сучасність, яка так і не стала для японців калькою чужої культури. Японці завжди використовують чуже й завжди перероблюють його — вони беруть і «переварюють» багато культурних явищ Європи, залишаючись при цьому традиційними японцями. «Узгоджувати й переробляти — це властивість мого народу», — зауважив Торіі.

Особливо цікаво порівнювати цінності людей різних культурних традицій. Ось один приклад. Оповідаючи про ієрогліфи, які прийшли в Японію з Китаю, Торіі гордо розповів нам про ієрогліфи, створені додатково в Японії. Наприклад, ієрогліф зі значенням «Гірський перевал», якого немає в китайській мові (хто з нас віддає належне нашим буквам?). Є й така особливість японської мови — у словах майже не трапляється такого, щоб після приголосного йшов також приголосний (наприклад, як у нашому слові «брат»— після «б» йде «р»). І тому японська мова надзвичайно мелодійна (як, проте, й українська).

Художник розповів також про любов японців до природи, про те, що вони вважають, наприклад, море, дерево, скелю живими, дружніми істотами й завжди стараються «гармонізувати» стосунки з ними — як із людьми.

Пропонуємо нашому читачу «кілька штрихів до портрету японців» (так, як їх розуміють європейці).

Ставлення до минулого. Цікаво зазначити, що перші історичні хроніки писалися в Японії майже в той самий час, що і в Київській Русі — наприкінці першого тисячоліття нової ери. Вони викладають древню історію Японії (як і «Повісті минулих літ», починаючи з «ери богів»). Історична наука як така зароджується в Японії у X—XV століттях.

Роботи середньовічних істориків завжди користувалися в країні широкою популярністю. Це, наприклад, історична праця з 310 томів «Всеосяжне дзеркало нашої країни», над якою вчені працювали майже ціле сторіччя (закінчена в ХVII столітті). Створювалися й інші капітальні праці, такі як «Історії Великої Японії» в 397 томах, закінчені на початку ХIХ століття, після Російсько-Японської війни.

Релігія. В Японії мирно співіснують дві основні загальновизнані релігії. Це, по-перше, синтоїзм («Шлях богів»), який є істинно японською релігією. Її верховне божество — богиня сонця Аматерасу традиційно вважається прародителькою імператорської династії країни. Пізніше в Японію прийшов із Китаю буддизм (середина VI століття нашої ери). Синтоїзм і буддизм — дві найчисленніші релігії країни. Надзвичайно привабливою рисою релігійного життя Японії є одночасне віросповідання культів і обрядів обох релігій. Синтоїзм — суто японська релігія — і буддизм, запозичений із Китаю, ніби розподілили між собою «обов'язки». Так, народження дитини, одруження й місцеві свята зазвичай відзначаються в синтоїзських храмах, а поминальні церемонії здійснюються за правилами буддизму. Виходить, що cинтоїзм ніби «відповідає» за нинішнє життя, а буддизм — за потойбічне. Синтоїзські храми нерідко сусідували з буддійськими, утворюючи єдиний духовний центр. Але хоча японці одночасно сповідають дві релігії, змішане сповідання віри розповсюджується тільки на мирян — як буддійське, так і синтоїзське духовенство суворо дотримуються своєї традиції.

Сьогодні спосіб життя японців помітно європеїзований, однак, там дуже сильні традиційні звичаї — культура, мистецтва, ремесла, спорт тощо. Там, наприклад, практикується особливий стиль виховання дітей, розвиваючий високу самодисципліну. Цікаво, що батьки ніколи не водять першокласників до школи. Уперше дорогу до школи показує старший брат або сусід- старшокласник. За японськими поняттями плакати непристойно — в Японії важко зустріти дитину, яка плаче. Японці також вважають принизливим для своєї гідності, якщо їх жаліють, і всіляко стараються, щоб їхнє горе не засмучувало інших.

Християнство прийшло в країну в середині ХVI століття, але кількість його прихильників невелика — сьогодні менше 1% населення.( «Подвійне» релігійне життя японців — прекрасне свідчення віротерпимості народу, який замість того, щоб віками ворогувати один з одним — наприклад із-за filioque, — користується духовним заступництвом двох релігій — воно ж надійніше.)

Про протекціонізм. Як уряди Японії, так і більшість її громадян, не дуже заохочували роботи художників, орієнтованих на європейське мистецтво (перші майстри в європейському стилі працювали в країні, починаючи з другої половині ХIХ століття). Тільки в 1876 році при державному Інженерному коледжі була створена «Школа мистецтв західної орієнтації», де викладали кілька талановитих італійців. Однак процвітання західного мистецтва виявилося недовгим — починаючи з 1882 року уряд почав відкрито заохочувати тільки ті витвори мистецтва, які були виконані в національному стилі; «чужий» живопис перестали навіть допускати на державні виставки. Лише наприкінці 40-х років XX століття японські майстри західного мистецтва отримали можливість організовувати свої виставки, брати участь у міжнародному обміні тощо. (Чи не означає це, що згодом національне мистецтво буде витіснене на другий план, як це трапилося в багатьох державах? І чи дійсно протекціонізм є достатнім «захистом від вторгнення»?)