Терор чи визвольна боротьба?

Право кожної нації на самовизначення заходить у дедалі більше протиріччя з реаліями. В результаті чого світ отримує чергову хвилю терору і бездарну міжнародну дипломатію — як це видно на прикладі Балкан і Близького Сходу. Але не тільки — угруповання ЕТА теж дає про себе знати все частіше (там, щоправда, це вже більше нагадує теракти з відчаю). Єдиної кваліфікації тероризму не існує. Існують — жертви, надзвичайний стан, нервовість, постійна підозра, напруження, недовіра. Існує ситуація, за якої кожна з конфліктуючих сторін вважає тільки себе беззаперечно правою — і існують реалії, коли, наприклад, македонську владу поставлено в умови, коли терористичні угруповання диктують свої правила гри через міжнародну спільноту. Існує правда євреїв і правда арабів, які між собою повністю не співпадають, і не будуть, доки триватимуть ігри в геополітику. Існує ситуація, за якої країна, що взяла на себе функції світового жандарма, або не бажає, або не може впоратися iз ситуацією, багато в чому породженою саме її політикою і бажанням світової першості.

Дипломатія наштовхується на дилему: визнавати організації, що домагаються своєї правди терористичними засобами, стороною переговорів, чи ні? Якщо так — то як тоді бути із суверенними правами держави, самим поняттям суверенітету, територіальної цілісності? Якщо ні — то як тоді бути з державами, що виникли або змінили форму правління, а то й державний устрій в результаті повстань, воєн, революцій?

Навряд чи хтось сьогодні має відповідь на ці питання. А відтак повідомлення про те, що танки українських (іспанських) збройних сил обстріляли базу терористів, після чого поновилися переговори між представниками конфліктуючих сторін, виглядає зовсім не настільки принципово абсурдним, як це видається сьогодні.

Близький Схід і Балкани надто довго слугували аренами суперечок між «великими державами», щоб можна було замислитися про пошуки ліквідації причин конфліктів. В результаті створилися й створюються прецеденти, які ще можуть мати (і, очевидно, матимуть) свої наслідки в найбільш несподівані моменти. Не говорячи вже про те, що «національно-визвольна боротьба албанського народу» в Македонії навряд чи сприятиме врегулюванню конфліктів у Придністров’ї, Абхазії, Нагірному Карабаху.

Зона нестабільності створювалася спільними зусиллями багато років. Тепер, мабуть, варто було б не стільки тиснути на Скоп’є, намагатися поставити певні рамки для Шарона, скільки замислитися над тим, що й заради чого повинно робитися. Щоб, принаймні наступні покоління вже не ставилися до збройних сутичок як до чогось цілком нормального.

Очевидно, і право на самовизначення, і бажання бути першими у всьому, і все таке інше не повинно заважати іншим просто жити. І цілі народи навряд чи й надалі можуть розглядатися лише як знаряддя досягнення недекларованих інтересів.