Тиждень без Доренка
Не можу сказати, що я був у розпачі, як глядач. Я дуже рідко дивлюсь програми Сергія Доренка. Я впевнений, що він один з найкращих телепрофесіоналів, яких мені взагалі доводилося бачити на екрані. Однак мене не дуже цікавить пропаганда. Я можу передбачити, що скаже Доренко — те, що відповідатиме інтересам команди, членом якої він став одного Божого дня. Я можу передбачити, як він це скаже — професійно. Чому я маю бути учасником цього зразкового пропагандистського атракціону? Однак Сергій Доренко може прожити і без моєї участі. Його телевізійний електорат не можна навіть і порівняти з аудиторією інших російських аналітичних програм. Можливо, можна висловити жаль з приводу того, що російські телеглядачі засинали від Миколи Сванідзе і не розуміли Євгена Кисельова. Однак така вже аудиторія. І серед неї, до речі, завжди були вдячні кремлівські глядачі — коли Сергій Доренко «мочив» Євгена Примакова та Юрія Лужкова, можна собі уявити емоційну реакцію майбутнього президента!
Однак Сергій Доренко не був членом команди Володимира Путіна. Він був членом команди Бориса Березовського. У цьому є своя логіка. Свого часу цей телевізійник до останнього виборював власну незалежність. Не підтриманий колегами, зацькований телегенералами, він погодився на пропозиції «олігарха» і став грати за його правилами. Ці правила так швидко стали правилами Доренка, що важко було зрозуміти, де закінчується його гра й починається гра Березовського... І кожного разу, коли Доренка знімали з ефіру, це означало тільки одне: влада не знає, як із ним сперечатись. Вона вважає за краще його позбутися.
Так було за часів анахронічного прем’єра Євгена Примакова. Так відбулося за часів Володимира Путiна: звичайно, президент, який ображався навіть на програму «Ляльки» і почав війну проти своєї гумової копії, був ошелешений, коли гармата доренківської критики розвернулася в його бік. Так чергового разу влада вирішує за громадян, що їм дивитись, до кого прислухатись...
Влада, що тотально контролює інформацію, у час сучасних технологій приречена навіть в країнах, де Інтернет відомий тільки в столицях, а серйозні газети жевріють у тіні таблоїдів. Бо заборонена інформація і недозволена інтерпретація швидко пересуваються в чутки, анекдоти, зневагу до боягузливого чиновництва, зайнятого боротьбою із дзеркалами. Тому тиждень без програми Сергія Доренка — небезпечний тиждень для майбутнього російського суспільства. Ми добре це розуміємо, бо вже котрий рік живемо в країні, телебачення якої довело свою здатність створювати якісні інформаційно-аналітичні тижневики — і позбулося їх, щоб не викликати незадоволення «там». І що тепер — тепер, коли потрібно пояснювати населенню, що таке економічні реформи, які наміри влади, чому ухвалюються непопулярні рішення — на телеекрані просто не залишилося авторитетних людей, здатних все це сказати. Наш «тиждень без Доренка» продовжується не перший рік. Російський — тільки починається. Аналізуючи наш досвід, можу засвідчити: такі періоди не допомагають ані владі, ані телевізійникам. І що найголовніше — вони не допомагають суспільству, загальмовуючи його розвиток, здатність мислити, порівнювати, обирати і діяти.
