Україна — НАТО: останні такти прелюдії?
Нинішній візит лорда Робертсона — перший після рішення Ради національної безпеки і оборони України про ухвалення національної стратегії, кінцевою метою якої є приєднання країни до системи безпеки, базованої на НАТО і цілої низки заяв представників українського керівництва після того, які повинні не залишати сумнівів: йдеться саме про поетапне приєднання України до Альянсу. Окрім офіційних заяв про вітання українського рішення, поки що ні від країн-членів Альянсу (за винятком Польщі), ні від керівництва НАТО не було висловлено нічого конкретного щодо того, як події розвиватимуться далі. У штаб-квартирі Альянсу переконують, що тривають пошуки шляхів поглиблення відносин iз Україною. І в Києві, і в Брюсселі очікують, що в листопаді, під час саміту НАТО в Празі, де будуть названі нові запрошені до членства в Альянсі країни, і де буде оприлюднена програма трансформації НАТО, одночасно буде прийнято рішення й стосовно України. Представники штаб-квартири НАТО в неофіційних розмовах не приховують, що дискусії тривають, консенсусу щодо «українського питання» ще немає, і великою мірою це залежить від того, що Україна має не надто високий рівень довіри до себе на Заході. Проте ситуація поступово змінюється, і, принаймні, відверто негативних відгуків сьогодні теж немає. В МЗС України стверджували, що зараз процес поступового вступу України до НАТО підтримують лише «півтора члени» Альянсу, а Росія при цьому зовсім не сказала Україні «ідіть». Етапи вступу будь-якої країни до НАТО, відповідно до рішення, ухваленого на Вашингтонському самміті організації в 1999-му, включають у себе початок «інтенсифікованого діалогу» між НАТО і країною, що подала заявку на вступ, потім — підключення її до «Плану дій iз набуття членства» (Membership Action Plan), що саме по собі ще не гарантує членства, і вже потім, по ревізії виконання взятих на себе зобов’язань — запрошення до вступу. Документ, який містить бачення Україною цього процесу, як уже повідомлялося, буде сьогодні передано лорду Робертсону. До Празького саміту, як очікується, триватиме процес узгодження позицій, знаходження консенсусу всередині НАТО і компромісів з Україною. Проблеми на цьому шляху вже теж оприлюднювалися — це передусім, проблеми самої України: демократичний розвиток, структурні реформи в економіці, суспільному житті — але особлива увага акцентується на військовій реформі. Окрім того, НАТО в найближчі роки переживатиме глибинну трансформацію, яка має призвести до перетворення Організації Північноатлантичного договору з військово-політичного блоку на систему колективної безпеки в Північноатлантичному просторі, до якого відноситься й Україна. Єдиного бачення шляхів цієї трансформації теж поки що немає. Очевидним є лише те, що за сприятливих умов Україна вступатиме не до НАТО 1949 року (року заснування організації) і не до НАТО 1999 року, року першої хвилі розширення Альянсу на Схід. Рівень інформованості українського суспільства, а відтак — і рівень громадської підтримки руху України до НАТО теж повинен бути якісно іншим, оскільки це теж є важливим чинником. З цієї точки зору вельми симтоматичною буде участь лорда Робертсона в круглих столах та конференціях не лише в Києві, але у Львові, де рівень підтримки євроатлантичного руху України є найбільшим, і у Донецьку, де люди здебільшого сприймають події передусім через російську призму.
Саміт «Вільнюської групи» країн-аспірантів у Ризі наприкінці минулого тижня, в якому брали участь керівники Латвії, Литви, Естонії, Словаччини, Словенії, Румунії, Болгарії, Македонії, Албанії, Хорватії (Україну на зустрічі представляв секретар Ради національної безпеки і оборони Євген Марчук) зафіксував у декларації, що країни- аспіранти «горді, що їхні реформи і відданість демократії можуть слугувати вказівником іншим націям у Європі, які прагнуть тіснішого партнерства з євроатлантичними інституціями. Ми особливо раді привітати Україну як гостя саміту. Ми вражені українським рішенням розбудовувати тісніші зв’язки з європейськими структурами і ми сподіваємося на наше тісне співробітництво в майбутньому для просування цієї мети». Це — вже знак. І як і те, що у своїх вітальних промовах на саміті президент Польщі Александр Кваснєвський і Збігнєв Бжезінський фактично виступили лобістами України. Квасневський, зокрема, говорив: «Ми з усією серйозністю сприймаємо бачення Україною членства в Альянсі». Він, до речі, підкреслив, що Україна має значний потенціал оборонної промисловості, який міг би стати важливим елементом оборонної спроможності НАТО. Бжезінський говорив, що сподівання України на членство в НАТО потрібно заохочувати й підтримувати. На його думку, на саміті в Празі НАТО створить можливість започаткувати план дій щодо членства для України.
Отже, проблем для серйозного обговорення чимало. Часу — обмаль. Шанси є, але практично всі представники Заходу наголошують на тому, що все залежатиме від подальших кроків самої України.
