«Українські паростки» і «брюссельський ліс»

У дитинстві мені часто хотілося стати героїнею якоїсь казки. Хто б міг подумати, що моя мрія таки здійсниться, й автором цієї фантастичної історії стане газета «День» і Центр інформації та документації НАТО.

Один із важливих соціальних проектів «Дня» — Літня школа журналістики-2016 відбувалася вже вчотирнадцяте. Багаторічну роботу редакції з «вирощування» журналістики нової якості цього року вирішив підтримати Центр інформації та документації НАТО. Під час липневого 26-денного інтенсиву 13 найкращих студентів із вишів Львова, Києва, Одеси та Острога поспілкувалися з 32 лекторами (а це — відомі політики, культурні та громадські діячі, журналісти, посли Литви, Канади та Туреччини), здійснили інтелектуальну подорож у Батурин, побували на екскурсії у кінноспортивному клубі та гольф-клубі, а також у «Мистецькому Арсеналі» та Верховній Раді України, відвідали редакцію 112-го телеканалу та офіс Представництва Програми розвитку ООН в Україні. Важливим (і необхідним для глибшого розуміння безпекової картини світу та України) досвідом для «літньошколярів» стали зустрічі з головою Представництва НАТО в Україні Александером Вінніковим та директором Центру інформації та документації НАТО Наталією Немилівською. Зусилля редакції редакції та підтримка Центру, яка уможливила проведення вищезазначених заходів, не минули дарма — сьогодні чимало цьогорічних літньошколярів є переконливими блогерами та кореспондентами «Дня».

За підсумками Літньої школи журналістики, керівництво Центру інформації та документації НАТО підготувало для найстараннішого учасника особливий бонус — поїздку до Брюсселя на ознайомчий візит у штаб-квартиру НАТО. Нею стала (до речі, в результаті не тільки рішення редакційного «журі», а й таємного голосування самих літньошколярів) Марія Чадюк, студентка-філолог Національного університету «Києво-Могилянська академія». Рефлексії від поїздки — далі в тексті Марії.

ІСТОРІЯ АЛЬТЕРНАТИВИ

Поїздка у Брюссель — це не просто туристична поїздка чи, як уже було згадано, казка. Для мене — це історія альтернативи, історія про те, як можна жити по-іншому і що для цього слід робити.

Не можу сказати, що, приїхавши до Брюсселя, я побачила інший світ. Навпаки, я зрозуміла, що Європа, до якої ми прагнемо, насправді у нас вже є. Нехай, як точно підмітив Микола Зеров, це лише паростки європейської культури, які пробиваються на нашому ґрунті, проте все одно Україна — частина Європи не лише географічно. Ясна річ, що «українські паростки» і «брюссельський ліс», висловлюючись метафорично, порівнювати дещо складно, а втім, цілком можливо.

Найперше, що відчуваєш, щойно приїжджаєш у Брюссель, це повагу до людини. І в цей момент я згадую про дві основи європейської цивілізації — християнство та античну культуру. Риси останньої — увага і повага до людини — містяться в ДНК брюссельців і нині. Україна цього етапу не мала, існують суперечки щодо того, чи був у нас Ренесанс. А враховуючи спадок «людини як гвинтика системи», цей контраст ставлення до людини стає ще більш разючим. Один приклад, який мене вразив. Я стояла в магазині, біля мене була маленька дівчинка з повітряною кулькою. Ненароком ця кулька зачепила мене — і дитина вибачилася переді мною.

Дехто з сучасних українських письменників, порівнюючи європейців і українців у цьому аспекті, називає наш народ щирим — хто що подумав, те й каже. Справді, велика частина українців могла б виглядати, як вольтерівський Простак у тому ж Брюсселі. Проте час поцінування «природної людини» в  Європі минув. І, поводячись звичним чином, ми тільки відділяємо себе від Європи у культурному плані. Інша річ, що умови, в яких існують європейці й українці, не збігаються. Бути вихованим, коли всі думки спрямовані на те, як вижити, складно. Однак тільки в такому випадку можна знайти якесь виправдання не надто культурній поведінці. У іншому — це просто неповага до себе, яка виявляється в неповазі до інших.

Другий аспект — ставлення до своїх пам’яток. Безліч основних споруд, костьолів, фонтанів, парків освітлюються, роблячи вечірні прогулянки містом незабутніми. Більш того, новорічні прикраси, які горять на вузеньких вуличках, краще за будь-які путівники доведуть вас до центру міста. Багато грошей витрачається, просто щоб порадувати містян і гостей міста. Наприклад, парад новорічних платформ, що відбувся центром Брюсселя.

Гуляючи Брюсселем, я пишалася людьми, які дбають про те, що в них є. Натомість бере сум за нашу столицю, в якій теж є багато чого показати, однак ми ніяк не можемо знайти потрібного способу презентації, інтерпретації того, що маємо. Отак ходять туристи Києвом (столицею «молодої» країни) і не підозрюють про майже тисячолітню історію Софії Київської, про Литовську, козацьку добу та інші періоди української історії.

РАНІШЕ ЗА НАС ПРИЙМАЛИ РІШЕННЯ, І ТЕПЕР МИ ХОЧЕМО, ЩОБ РОБИЛИ ТЕ САМЕ

Однак метою моєї подорожі була не прогулянка містом. Основну частину поїздки становив візит до штаб-квартири НАТО. Подарунки, усміхнені працівники (одна з них — українка канадського походження), цікаві зустрічі — це те, що асоціюється з візитом. Після нього я для себе зробила кілька висновків.

Це — міф про те, що Україну «забули, кинули». Проблема не в тому, що НАТО мало допомагає Україні, а проблема в наших завищених очікуваннях. Я часто натрапляла на думку про те, що НАТО може і повинно дати лад усім проблемам. Цікавий, до речі, рудимент колоніальності. Раніше за нас приймали рішення, і тепер ми хочемо, щоб робили те саме. Оце своєрідне чекання на чудо помітила ще Олена Теліга у середині минулого століття. Дива трапляються, проте це відбувається дуже рідко. Україні ж не дуже щастило на «чудеса ззовні»: то татари прийшли, то «старший брат» знайшовся.

Інколи складається враження, що й досі Україна не може примиритися з тим, що кожна країна має свої власні інтереси, які передусім обстоюватиме. Можливо, це не вкладається в її розуміння, бо чітких власних інтересів —  політичних, економічних (принаймні так часом здається) вона не має. І, можливо, поки Україна не освоїть win-win-правило, успіх її ініціатив буде під загрозою.

Вислів, який мені найбільше закарбувався в пам’яті після цієї зустрічі, — це слова представника Естонії: «Ми не можемо бути більшими українцями, ніж ви». Ніхто більше за нас українські інтереси захищати не буде. Ми можемо просити допомоги у певних сферах, але це насамперед наша відповідальність.

Ще одна думка з візиту — не слід шукати в усьому руку російського президента; він часто просто використовує наші слабкості. І це — те, що дозволяє подивитися на нашу ситуацію з іншого боку. Ми — не тільки жертви ситуації, а ті, хто допустив, спричинив це. Кажуть, що постколоніальні держави перебувають у стані, подібному до сну. У цьому розумінні ми «проспали» небезпеку. Спадають на думку слова М.Хвильового, висловлені майже сто років тому, звернені до його опонента в літературній дискусії — Хвилі: «Справа в тому, камраде Хвиля, що ви трохи проспали: лягали — була Малоросія, підвелись — стояла Україна». Так от, здається, що таких, хто «проспав», не усвідомив появу незалежної України, у нас нині більше, ніж один Хвиля.

Незалежність передбачає, що людина несе відповідальність за свою країну, цікавиться нею. Звісно, є категорія людей, які виживають, але ж є багато й тих, що мають достатньо засобів для виживання, а отже, можуть мислити ширше. Причина неуваги до країни, можливо, ще в тому, що багато людей вважає це за додатковий клопіт, але ж, дбаючи за свою країну, — ми дбаємо за себе. А якщо ми так не вважаємо, то чи справді ми усвідомлюємо, чим для нас є Україна?

ЧОМУ ПРАВДА СТАЛА НЕЧУТНОЮ

Третій момент, пов’язаний з другим, — як протидіяти російській пропаганді. Ми хочемо, щоб Європа дала нам на це відповідь, а втім, у тому ж брюссельському номері по телебаченню транслюється Russia Today. Багато можна говорити про те, як ця пропаганда апелює до почуттів, вимикаючи розум у сприйманні «фактів». Але мене більше хвилює те, чому правда стала нечутною. Як вдалося побрехенькам, які часом купи не тримаються, настільки вони суперечливі, замінити у свідомості деяких людей правду, реальність? Чому саме цьому «каналу інформації» вдається мати такий вплив?

І тут згадуються слова про те, як використовує наш північний сусід слабкості людей, їхнє розчарування. Якщо слухаємо «російську пропаганду», то, можливо, просто не хочемо чути правди. Чому, наприклад, люди в Криму вірять у те, що якби не анексія Росією, їх би захопила Америка (насправді, як мені розповіли, є такий стереотип). Мабуть, це спричинено тим, що люди хочуть підсвідомо виправдати себе, зберегти послідовність своєї поведінки, а тому вірять у те, що хоч якось пояснює їхній вчинок, попри те, що звучить це, як нісенітниця. На сході, очевидно, основним козирем, який ми надали Росії, стало розчарування в Україні на тлі «великой и неделимой» (яка, до речі, теж могла б стати причиною депресивних думок для людей, яким важливий більше холодильник, ніж телевізор, — проте Росія ніколи не презентує себе у такому світлі). Який образ України ми формували і формуємо зараз для себе і для світу? Чому ми сприймаємо свої недоліки не як імпульс вдосконалюватися, а як те, від чого не можна позбутися, що є нині й назавжди? Чому ми не мислимо глобально, на кілька років уперед?

ВХОДЯЧИ У ДВЕРІ ЄВРОПИ, КИМ МИ ХОЧЕМО ТУДИ ПРИЙТИ?

Одним словом, Європа — це наша культурна, політична домівка, яка нас підтримуватиме в міру власних можливостей. Однак слід усвідомлювати, що, входячи у двері Європи, треба визначитися, ким ми хочемо туди прийти. Несамостійними мандрівниками, які забули, хто вони є, свої переваги і ресурси, чи такою ж європейською країною, як й інші, яка має величезний потенціал — і економічний, і культурний, а головне — уміє його використовувати. Хочеться вірити, що настане час, коли захоплені відгуки лунатимуть не від Парфенону чи замків королів, а від скарбів візантійської культури, які зберегла Русь-Україна, володінь князя Острозького, який міг стати королем Польщі (статки дозволяли), якби відрікся від православної віри, але не зробив цього, та інших наших відомих людей і місць. Дуже хочеться, щоб, як колись, поважні європейці їздили на Січ здобувати майстерність, сучасні їхні нащадки їздили в Україну навчатися, як відроджувати свою державу. Адже страшне ХХ ст. минуло, і всім нам після нього потрібне оновлення.

Київ — Брюссель — Київ