Відповіді російського посла викликають нові запитання

На запитання журналістів Дубінін жодним словом не обмовився про стан задоволення інформаційних потреб росіян в Україні. Тож мусимо для порівняння навести відповідні статистичні дані: в Україні видано за дев’ять місяців 1998 року 130 назв російськомовних центральних періодичних видань загальним тиражем 608396,6 тис. примірників, а станом на 1 січня 1999 року кількість періодичних видань, які виходять російською мовою в регіонах України, становить 1351 назву загальним тиражем 7803 тис. примірників. При цьому 150 російськомовних періодичних видань фінансуються з бюджету України.

Дивним було почути з вуст посла й твердження, що «Український інститут — автономна частина Московського педагогічного інституту... нині переходить на повне фінансування з бюджету Росії». Шкода, Дубінін не уточнив, коли ж саме це «нині» настане. Адже той «Український інститут» існує лише формально, оскільки не має власної матеріально-технічної бази, не фінансується з державного бюджету Російської Федерації, не проводить наукових розробок щодо вивчення українознавчих дисциплін у російськомовному середовищі, не надає методичної допомоги вчителям. Ще більше здивувало повідомлення посла про те, що «ведеться активна (підкреслення наше — авт.) робота зі створення Українського університету». В Україні про це — ні сном, ні духом.

Для порівняння — дані з Міносвіти України. В Україні діють такі російськомовні вузи: Сімферопольський і Донецький університети, Східноукраїнський технічний університет, Луганський педагогічний університет ім. Т. Шевченка. Також існують інші вищі навчальні заклади, де готують викладачів російської мови та літератури, викладачів за поєднаними професіями російської та іноземної мов.

Лукавить дипломат з багаторічним стажем і тоді, коли стверджує, що «неодноразово робилися спроби створити українські середні школи (підкреслення наше — авт.) в Москві, Санкт-Петербурзі, але не вдалося зібрати бажаючих хоча б на один клас». Щоправда, такі школи (тобто середні — авт.) вдалося створити в Башкирії, Бєлгороді, Новому Уренгої та Нижнєвартовську. Насправді ж, у Російській Федерації немає жодної української середньої школи, навіть жодного українського класу. Про вивчення української мови як іноземної скажемо окремо.

Що ж до створення українських шкіл, то у двохсотп’ятдесятитисячної громади московських українців проблема полягає не у відсутності «бажаючих хоча б на один клас», а в місці, яке пропонувалося для української школи. 1993 року Товариство української культури «Славутич» у Москві зібрало понад 200 заяв від батьків про бажання навчати дітей в українській школі. Для організації української школи потрібно було приміщення в центральній частині Москви. Але місцева влада запропонувала приміщення на околиці величезного мегаполісу, що є фізично неприйнятним для більшості українських родин.

Друга частина твердження посла про середні українські школи «в Башкирії, Бєлгороді, Новому Уренгої та Нижнєвартовську» також потребує детального коментаря. Бо в читача може скластися враження, що мова йде про повноцінні державні школи, які утримуються коштом федерального або місцевих урядів. Якби ж то! Станом на кінець 1998 р. на території Російської Федерації налічувалося по кілька класів з вивченням української мови як другої іноземної в 11 середніх школах — у Башкортостані, Нижнєвартовську, Краснодарі, Якутську, Томську. Цим школам надається допомога з України підручниками та педагогічними кадрами. Окрім того, в 12 середніх школах РФ (Республіка Комі, Пенза, Санкт-Петербург, Москва) українська мова вивчається факультативно (в позаурочний час, за бажанням дітей або батьків). При деяких українських громадах діють недільні школи, які існують на кошти місцевих українців (Абакан, Хабаровськ, Єкатеринбург, Омськ). Лише в Уфі, Сургуті та Самарі місцева влада частково допомагає в фінансуванні недільних шкіл.

Чимало недільних шкіл через неможливість утримувати приміщення та викладачів припинили свою діяльність: у Приморському краї (Большой Камєнь, Уссурійськ, Спаськ-Дальній, Владивосток), у Петрозаводську, Новому Уренгої та інших місцях.

Ще понад два роки тому міністр освіти та вищої школи Республіки Комі Н. Садовський (лист №15-08/57 від 8.10.1996 р.) наголошував, що «у зв’язку зі збільшенням контингенту учнів, які опановують українознавчі дисципліни», необхідне систематичне забезпечення підручниками, навчальними програмами, навчально-методичними та наочними посібниками, аудіо- та відеоматеріалами українською мовою. Болючими залишалися й інші питання, до розв’язання яких мала долучитися Російська держава.

І знову порівняння, на якому російський посол свідомо не акцентує уваги. За даними Міністерства статистики України 1997 р. в Україні кількість середніх навчальних закладів з російською мовою навчання становила 2747 (із загальною кількістю учнів у них 2503839). Лише в Києві станом на 1 жовтня 1998 р. в 17 школах з російською мовою навчання навчалося 4250 учнів, окрім того, 27975 учнів навчалися в російськомовних класах шкіл із статусом українських.

Насамкінець деякі статистичні дані, що їх наводить голова Товариства зв’язків з українцями за межами України (товариство «Україна—Світ») та Української Всесвітньої координаційної ради Іван Драч у книзі «Політика» (К., 1997, с.46):

«Кількість російських (лише з Москви) телепрограм в Україні — 3;

кількість україномовних телепрограм у Росії — 0;

кінотеатри з демонстрацією фільмів російською мовою в Україні — всі;

кінотеатри з демонстрацією україномовних фільмів у Росії — 0;

книгарні для продажу російської літератури в Україні — всі;

книгарні, де продавалися б українські книжки в Росії, — 1 (в Москві);

кількість російських театрів в Україні — 18 (сьогодні вже 21, а також 12 з російсько-українським репертуаром — авт.);

кількість українських театрів у Росії — 0.

До українських каталогів періодичної преси, за якими здійснюється передплата, внесено практично всі видання Росії. У російські каталоги українські часописи не включаються (за деяким тенденційним винятком). Російське радіо і телебачення охоплюють усю територію України. Українці ж у Росії позбавлені можливості слухати українське радіо і дивитися українське телебачення».

На відміну від читача в Україні, який отримує вчасно російськомовну пресу (газети «Известия», «Труд», «Комсомольская правда», «Правда» та багато інших), українці, які передплатили пресу з України, отримують її за кілька тижнів.

Щодо відкриття у Москві на Арбаті Українського культурного центру, то Російська держава не має до цього ніякого відношення. Всі витрати (і досить значні) на його будівництво та утримання лягли на український держбюджет. Про «українську бібліотеку» уточнимо, що за своїм статусом це лише відділ у районній бібліотеці Москви.

Характерною деталлю розмови журналістів «Дня» з російським послом стало запитання щодо знання ним мови держави, в якій він прожив не один рік. Читачеві так і не зрозуміло, чи знає п. Дубінін (одна з бабусь якого «мала прізвище Монченко») близьку йому як слов’янину мову Шевченка.

«День» — газета переможцiв!

P.S. Публікуючи позицію Ігоря Винниченка і Олександра Романчука, ми виступаємо не за обмін звинуваченнями, а за розмову, яка б допомогла зблизити позиції. Українці в Росії, росіяни в Україні — ваша точка зору?