Він був живою людиною

Учора в Москві на 73-му році життя помер колишній прем’єр-міністр Росії Віктор Черномирдін, багаторічний посол РФ в Україні, який останнім часом обіймав посаду спеціального представника президента з питань економічної співпраці з державами-учасниками СНД. Як повідомляють інформаційні агентства із посиланням на родичів екс-прем’єра, Черномирдін помер у себе вдома близько четвертої години ранку, до останнього подиху він був при свідомості.

Голова Рахункової палати РФ і колишній прем’єр РФ Сергій Степашин назвав смерть Віктора Черномирдіна великою втратою для країни. За словами Степашина, «саме Віктор Черномирдін в середині 90-х, коли влада в країні фактично «валялася», витягував країну з прірви». Як повідомляють агентства із посиланням на прес-службу Кремля, президент Росії Дмитро Медведєв також висловив співчуття рідним і близьким екс-прем’єра.

Михайло Касьянов, який в уряді Черномирдіна був заступником міністра фінансів, вважає, що «Віктор Степанович був справжнім політичним важкоатлетом і державним діячем. Він умів приймати рішення і не боявся цього робити».

Голова корпорації «Роснано» Анатолій Чубайс, який обіймав посаду першого заступника голови уряду під керівництвом Черномирдіна, вважає, що в російській історії дуже мало фігур масштабу Віктора Черномирдіна. На його думку, Черномирдін, в значній мірі, створив історію сучасної Росії.

Черномирдін увійшов до пострадянської історії як творець найбільшої газової імперії (РАО «Газпром»), «непотоплюваний» прем’єр-міністр Росії до 1998-го і як неперевершений майстер політичного афоризму. Посаду прем’єр-міністра він займав майже шість років — довше, ніж будь-хто в пострадянській Росії. Свого часу Віктор Черномирдін розглядався як найвірогідніший наступник президента Бориса Єльцина. Після обрання президентом Володимира Путіна Черномирдін пішов з публічної політики й був призначений послом Росії в Києві. Цю посаду він займав вісім років — удвічі довше за середній термін роботи посла. У цей період на найвищих посадах ще могли бути не тільки «прагматики», а й «теплі» люди. А Черномирдін якраз і був живою людиною, зі всіма своїми достоїнствами й протиріччями.

У Віктора Степановича були особливі відносини з нашою газетою: двічі він був гостем «Дня». І перше друковане видання, яке на посаді Надзвичайного й Повноважного Посла Росії в Україні відвідав Віктор Степанович Черномирдін, — була наша газета. Він уважно стежив за публікаціями «Дня», був гостем Фотовиставки «Дня» і героєм знімків. Якщо він був з чимось не згоден, то намагався донести свою думку. Одного разу він захотів зустрітися й поспілкуватися на історичну тему.

Завжди вражала його відвертість, готовність вислухати своїх співрозмовників, дізнатися щось нове про Україну, про її трагічні сторінки, зокрема, про Голодомор. З цього приводу він попросив про зустріч і «День» подарував йому книгу Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене...»

15 листопада 2006 року в інтерв’ю «Дню» (№198, середа, 15 листопада 2006 року) російський посол щиро висловив стурбованість у зв’язку з тим, що засоби масової інформації Росії показують багато негативу, в тому числі — про Україну. «Мене хвилює, що багато чого хорошого про Україну не знають у Росії», — він тоді підкреслив.

Віктор Степанович був нестандартним послом. Він не приховував, що спілкується з українськими керівниками «не прив’язуючись» до дипломатичного протоколу. Так само відкрито він спілкувався з тодішнім американським послом в Україні Уїльямом Тейлором. Черномирдіну дивовижно легко вдавалося осягати дипломатичну майстерність. Розмірковуючи про свою роль у врегулюванні проблеми Чорноморського флоту й підписанні «великого» українсько-російського договору, він сказав у інтерв’ю «Дню» (№133, субота, 28 липня 2001) : «Всі ми — діти свого часу, всім потрібно було вчитися. У тому числі — компромісам». До речі, він також попросив не приписувати саме йому такі показники зростання взаємного товарообігу, який збільшився більш ніж в три рази за час його перебування в Україні. Навпаки, він розповів про існуючі зараз небажані тенденції, які можуть надалі позначитися на зростанні взаємного товарообігу.

В Україні для багатьох Віктор Степанович запам’ятався тим, що, будучи політиком-важкоатлетом, який уміло відстоює інтереси своєї держави, завжди залишався людиною. Саме цих суто людських якостей не вистачає зараз багатьом політикам і в нашій країні, і в Росії. У деяких ситуаціях Віктор Степанович проявляв себе більше українцем, ніж деякі нинішні українські політики, що намагаються догодити нинішній російській владі, задля одержання якихось преференцій. Прикладом цього є його фраза, сказана в інтерв’ю «Дню»: «Говорять, чому в Україні російською мовою не займаються? А чому вони повинні займатися російською? Вони повинні займатися своєю, українською» (№133, субота, 28 липня 2001).

КОМЕНТАРI

Євген МАРЧУК, громадський діяч:

— Мені довелося працювати із Віктором Степановичем у ті драматичні роки, коли треба було розв’язувати і проблему Чорноморського флоту Радянського Союзу, і розподіл боргів та власності; і не тільки це, але й поточні справи. В українсько-російських стосунках Черномирдін залишив великий слід. Хоча він і класичний представник радянської системи, але був особистістю високого ѓатунку, що допомогло йому швидко зрозуміти реалії нового світу і досить кваліфіковано «вмонтуватися» в нові обставини. Хоча Черномирдін був і важкий переговірник для української делегації, але з ним можна було вирішувати питання, навіть найскладніші. Свого часу мені доводилося мати справу з багатьма політиками під час переговорів — Віктор Степанович вирізнявся тим, що тримав слово. Він не швидко його давав, довго вивчав будь-яку проблему: чи просту, чи складну, але коли з ним вже була домовленість, то він дотримувався своїх рішень. Це, можливо, інколи шкодило навіть його політичній кар’єрі. Та Черномирдін розумів усю серйозність українсько-російських стосунків. При цьому він залишався патріотом і, разом з тим, реалістом, який був готовий іти на компроміси.

Я провів з Черномирдіним десятка з півтора раундів переговорів. Вони були із різних питань. І хочу підкреслити, що з усіх переговірників, із якими я співпрацював за довгий час роботи, він був найважчим, але найцікавішим і найрезультативнішим. У нього була якась прихована симпатія до України. І на мій погляд, це не було пов’язано з тим, що його дружина (теж уже покійна) українка.

Він також тривалий час був послом Росії в Україні. Хоча у нас він інколи сприймався як жорсткий посол, але дуже добре знав, розумів Україну. Знаючи технології всіх дипломатичних стосунків і розуміючи, наскільки залежить позиція керівництва держави від того, як її формулює посольство, в даному випадку посол, позиція Черномирдіна навіть на крутих поворотах багато в чому сприяла тому, щоб російське керівництво максимально об’єктивно розуміло, що відбувається в Україні.

Віктор Степанович як партнер був дуже серйозний, умілий і кваліфікований. І найголовніше те, що він був реалістом і розумів, що є речі, які можна вирішувати, ступивши хоча б півкроку назустріч одне одному. Шкода, що він пішов. Тому що навіть його присутність створювала атмосферу стримування від різного роду «ультра» на базі правого патріотизму.

Повторю: як людина Черномирдін був високопорядним. Позитивом в українсько-російських стосунках під час його роботи багато в чому можна завдячити саме йому. Безумовно, він був жорсткий в багатьох випадках, відстоюючи свою позицію — позицію російського керівництва в цілому. Але його природний розум і схильність до самоіронії допомагали виходити із найконфліктніших ситуацій. Всім добре відомі його афоризми, вони навіть видані окремою книжкою... Одним словом, це була велика особистість: як політик, як людина і як громадянин. Віктор Степанович саме в українсько-російських стосунках був досить помітною фігурою, якій вдалося вийти із цілого ряду критичних ситуацій. Він — історична постать: і для російської, і для української історії.

Володимир РИЖКОВ, політик:

— Роки роботи з Віктором Степановичем просто запам’яталися мені як чудовий час. І це дивна була людина, з величезним почуттям гумору, людської гідності, добротою, виняткової порядності, я хочу підкреслити, особистої порядності. І я думаю, що сьогодні тисячі людей, які з ним працювали, стикалися в Москві, в провінції, вони глибоко скорбіють.

...Пам’ятаєте, коли в нього були Анатолій Чубайс і Борис Нємцов, молоді реформатори, двома першими віце-прем’єрами? Він сміявся, він говорив: «Ці хлопці мене вчитимуть реформ? Я ще при Політбюро створив перший ринковий концерн у Радянському Союзі під назвою «Газпром». Я краще за них розумію, що таке ринок і що таке ринкова економіка». Він це казав, звісно, напівжартома, але я думаю, що в цьому і є відповідь. Насправді він був одним з перших радянських міністрів, який, насправді, торгуючи газом, створюючи «Газпром», розумів, він чудово розумів, що таке сучасна ринкова економіка, його не треба було цього вчити, й він чудово розумів, що ринкова економіка набагато ефективніша, ніж державна».

Борис НЄМЦОВ, політик, рух «Солідарність»:

«Він був справжнім російським мужиком. З одного боку, досвідченим і по-народному мудрим, а з другого — з дивним почуттям гумору й фантастичною фольклорною мовою. Черномирдін іще був людиною душевною й доброю, що велика рідкість для начальства.

Зараз путінські лають 90-ті. Але саме Черномирдін у найважчі роки протягом п’яти років (з 1992 до 1998) керував урядом і не допустив розпаду країни та її зникнення. За ціни нафти 10—15 доларів за барель і одразу після банкрутства СРСР це було непросто».

Валерій ЧАЛИЙ, екс-міністр закордонних справ:

— Без сумніву, ця людина вклала багато душевних сил, енергії, життєвого досвіду у формування порядку денного українсько-російської співпраці, розвитку відносин між двома країнами. Він вписав свою яскраву сторінку в історію відносин між Україною та Росією.

Для нас Черномирдін не лише «людина-посада», а й людина, яка була дуже цікавим співбесідником і важливим для нас як Центру «носієм» позиції Росії щодо України. Він був людиною з того кола російських політиків і не лише, з якими впродовж не одного десятка років було постійне спілкування, обмін думками.

Зараз будуть висловлені найкращі, найдобріші, найщиріші співчуття. Мало хто з російських політиків сьогодні удостоївся б таких оцінок. Віктор Степанович був цілісною особистістю, й те, що він робив, було достатньо суперечливо, як суперечлива епоха — перехід від радянського до капіталістичного періоду. Звісно, Черномирдін захищав національні інтереси Росії, будучи при цьому досить жорстким і вправним переговірником. Людям, які вже на офіційних посадах представляли й відстоювали позицію України, було дуже непросто працювати з ним. Проте це завжди було з душею, а не просто данню якимсь дипломатичним або чиновницьким правилам. Віктор Степанович — це людина, яка вкладала серце в те, що робила.

Дуже багато чого, що зараз отримує Росія в газовій галузі, у сфері постачання енергоресурсів, багато основ, ще закладених за радянських часів, було пов’язано з діяльністю Віктора Степановича Черномирдіна.

Безумовно, він людина масштабна, яка жила в складні часи й залишилася в нашій пам’яті не лише як представник Росії, а й як людина широких поглядів, яка прожила життя дуже насичено.

Всеволод ЛОСКУТОВ, радник-посланець Посольства РФ в Україні:

— Ми вісім років пропрацювали разом (коли Віктор Степанович був у ранзі Надзвичайного і Повноважного Посла Російської Федерації в Україні і мав статус Спеціального представника Президента РФ із розвитку торговельно-економічних відносин з Україною)... Це був видатний політичний діяч, який приділяв велику увагу економічним питанням. Я вважаю, то був період підйому в справі двосторонньої співпраці між нашими країнами. При безпосередній участі Черномирдіна відбулося підписання найважливіших економічних угод, зокрема: про формування Єдиного економічного простору, про стратегічну співпрацю в газовій сфері, про транзит, Чорноморський флот... (я був учасником, як експерт, ще в 1990-і роки його візитів як глави уряду РФ до України). А безпосередньо познайомився в 2001 р., коли президент В. Путін призначив В. Черномирдіна послом. На дипломатичному терені Віктор Степанович проявив себе, перш за все, як мудра людина. Його дипломатична робота розпочалася ще до того часу, як він став послом. Можна пригадати, які плідні переговори він провів на початку 90-х із Гором, і після цього кардинально поліпшилися російсько-американські стосунки. Або пригадайте, як на прохання президента США Клінтона Єльцин призначив Черномирдіна повноважним представником по врегулюванню Югославського конфлікту. До речі, про це Віктор Степанович розповідав у своїй книзі «Вызов», яка писалася і була видана в Києві, а нині є підручником у деяких вузах Росії. Я вважаю Черномирдіна справжнім дипломатом. Він умів слухати людей, знаходити і налагоджувати контакти навіть з тими, хто сповідав різні погляди і світогляд. Володів даром приваблювати людину до себе. І це теж дипломатія. Дипломат — це не тільки людина, яка закінчила той чи інший вуз із міжнародної діяльності, а це талант, і цим даром Віктор Степанович володів. Він умів ставити завдання і досягати поставленої мети, вести переговори і знаходити консенсус... А яку велику увагу Черномирдін приділяв музичним вечорам у нашому посольстві, відродивши старовинну традицію дипломатичних салонів, коли політики, бізнесмени, діячі науки і культури, колеги-дипломати, акредитовані в Україні, могли послухати хороший концерт і без протоколу (віч-на-віч) поспілкуватися між собою. Музиканти, співаки, артисти із задоволенням виступали в нашому залі, а гості вечорів із нетерпіння чекали нових зустрічей. Це теж був дипломатичний підхід до розширення зв’язків між нашими країнами, а не лише розважальні заходи. Віктор Степанович дуже тепло ставився до солістів Національної опери України (зокрема, Марії Стеф’юк, Анжеліни Швачки, Ірини Семененко, Андрія Романенка, Ольги Нагорної, Тараса Штонди, Світлани Добронравової), музикантів ансамблю «Київська камерата» (під керівництвом Валерія Матюхіна) та інших, хто неодноразово виступав на наших вечорах. До речі, після вечорів любив особисто поспілкуватися з артистами, разом поспівати народних пісень — знав їх безліч. Він був у дуже добрих стосунках із Богданом Ступкою (Театр ім. І. Франка), Михайлом Рєзниковичем (Театр ім. Лесі Українки), французьким письменником Морісом Дрюоном (його коріння з Оренбуржя — батьківщина Черномирдіна). Він був людиною з гумором, а його крилаті слова — «черномирдінки» навіть зібрані в дві книжки. Віктор Степанович казав, що в Києві став меломаном і театралом. Він фінансово допомагав організовувати гастролі провідних російських колективів. Так, уперше за 50 років (!) у Києві виступав Большой театр, що показав свою знакову оперу «Борис Годунов», патронував гастролі Маріїнського театру й концерти В.Гергієва, багато допомагав театрові «Современник» (Черномирдін дружив із Галиною Волчек), допомагав із гастролями Театру ім. Вахтангова та «Ленкому» Він сам добре грав на баяні, а його дружина Валентина Федорівна чудово співала. Це була прекрасна пара, що прожила майже півстоліття разом (хвороба, а потім смерть дружини стали ударом для Віктора Степановича). До речі, не всі знають, що він допомагав видавати книжки, зокрема за його підтримки вийшли твори Гоголя, Чехова, Шолохова, а частину накладів передавав у школи й бібліотеки. Він разом зі своїм помічником Євгеном Бєлоглазовим готував до друку книжку мемуарів. Останній раз ми бачилися з Віктором Степановичем у жовтні в Рівному. Як спеціальний представник президента РФ із питань економічного співробітництва з державами-учасниками СНД він активно працював, незважаючи на те, що мав проблеми зі здоров’ям, але не скаржився й узагалі звертався до лікарів лише в крайніх випадках, коли вже дуже сильно «скручувало».З його смертю, можна сказати, пішла ціла епоха.

Світлана ДОБРОНРАВОВА, солістка Національної опери України:

– Мені тяжко говорити про Віктора Степановича в минулому часі. Серце не хоче вірити, що більше не почую його голосу. Завдяки Черномирдіну Посольство Росії було місцем, де регулярно збиралася інтелігенція. Зазвичай, музичні вечори присвячувалися видатним особистостям, чия доля або творчість були пов'язані з нашими двома країнами. Я із задоволенням брала участь у них як співачка і як гість вечорів. Там завжди панувала тепла атмосфера, а коли офіційна частина закінчувалася, то на середину зали висувалися столи, за якими сиділи співробітники посольства і учасники концерту, офіціанти приносили варену картоплю й оселедця. Усі із задоволенням їли й хором співали пісень. Ніколи не забуду, як віртуозно грав на баяні господар вечора – Черномирдін. Окрасою виступу була його улюблена пісня «Оренбургский пуховый платок». До речі, Віктор Степанович пристойно співав і мав гарний баритон. Він узагалі був людиною не пафосною, простим в особистому спілкуванні, але не терпів панібратства. Це була людина слова. Якщо щось обіцяв, то завжди виконував. Він матеріально допомагав багатьом артистам. Я йому дуже вдячна, що підтримав, коли готувала ювілей (орендував залу Національної філармонії). Його енергії можна було позаздрити. Це була мужня людина, хоча і деякі його зрадили, але він ніколи не тримав зла, вмів прощати. Згадую, як він відзначав день народження в київському «Прем'єр-Палаці», який веселий був. Попрохав мене виконати пісню «Течет Волга», як уважно слухав, підспівуючи приспів. Це був справжній чоловік – людина-глиба.

Леонід КРАВЧУК, перший президент України:

— Зараз іде наше покоління — Єльцин, Бурбуліс, і ось тепер Черномирдін. Вони вийшли на хвилі нового життя. На будівництві нового! А зважиться на нові рішення — це вдвічі складно. Він не замислювався, не озирався, він йшов уперед. Захищав інтереси Росії й думав про майбутнє наших російсько-українських відносин.

Половина наших відносин були побудовані за Посла Черномирдіна. І навіть у складний час для наших відносин, говоритимемо відверто, час Віктора Андрійовича Ющенка, нам усе-таки вдалося не втратити коректності, політичної доцільності, далекоглядності. Це завдяки особисто участі Черномирдіна. Не все в нас було гладко, але, врешті-решт, виходили на нормальні політичні відносини. Добросусідські, партнерські.

Людиною він був веселою, енергійною. Народною. Він вніс до дипломатії, не думаю, що лише російської й української, почуття гумору, відчуття безпосередності, навіть інколи прямолінійності, яка могла навіть приголомшити посла Франції або Великої Британії, де дипломатія древня й навіть зашкарубла.

У спілкуванні він був дуже цікавою людиною. Він був мисливцем. Я теж трохи полюю. Й інколи ми перетиналися щодо полювання. Він був азартним. Любив життя в усіх його проявах. Не закривався в шкаралупі. Й випити міг, і поговорити міг, і анекдот розповісти. Одним словом, був справжнім росіянином.