Володимир Путін втрачає хватку?

1984 року, напередодні приходу до влади Михайла Горбачова, в Москві панувало відчуття, що СРСР скам’янів і нічого не може змінитися. А потім усе змінилося, розкривши масштаби трансформації, що відбувалася приховано. Сьогодні в Москві панують аналогічні настрої: режим президента Володимира Путіна виглядає стабільним, навіть непорушним. Але, як і в попередньому випадку, пильніший погляд здатен виявити тріщини у броні.

Упродовж останніх десятиліть Росія у багатьох сенсах рухається назад. Наприкінці 1990-х років Росія була неймовірно вільним місцем, де дозволялося практично все. У Москві виходили 20 щоденних газет, чиї погляди варіювалися від ліберальних до сталіністських. Сьогодні ж російське громадянське суспільство жорстко пригнічене, а якщо ввімкнути в Москві телевізор, ви виявите 20 каналів, підконтрольних Кремлю.

1991 року Борис Єльцин — одним з перших рішень на посаді президента — розділив старий КДБ на кілька відомств, скоротив наполовину його штату й урізав його бюджет. А сьогодні наступник КДБ — Федеральна служба безпеки (ФСБ) — встановив повний контроль над спецслужбами Росії, зокрема заарештувавши високопоставлених генералів з інших правоохоронних органів. У результаті з’явилося єдине відомство безпеки, яке не було настільки ж могутнім з часів Сталіна, і воно вважається незалежним від Кремля.

На економічному фронті Росія також відступає. 2003 року приватний сектор Росії виробляв 70% ВВП країни. Сьогодні основна частина ВВП припадає на держсектор, що витісняє малі й середні підприємства; на фінансовому ринку країни домінують п’ять великих держбанків.

Крім цього путінська політика «деофшоризації» створила настільки обтяжливий контроль над бізнес-лідерами 1990-х, що більшість із них продали свої активи в Росії й сховалися в Лондоні або Монако. Ця тенденція посилюється через відсутність якихось реальних прав власності в Росії, що дає змогу Кремлю поводитися з російськими заможними людьми на власний розсуд, причому в ролі мішені він частенько вибирає найбільш законослухняних. Чи варто після цього дивуватися, що прогнози річного зростання ВВП застрягли на рівні 1,5—2%.

Режим хоче змінити цю картину. У травні 2016 року Путін доручив трьом експертним групам розробити альтернативні програми економічних реформ — ліберальній групі на чолі з колишнім міністром фінансів Олексієм Кудріним, групі технократів на чолі з міністром економіки Максимом Орєшкіним і більш державницькому «Столипінському клубу», який очолює путінський бізнес-омбудсмен Борис Титов. Кожна група представила тисячі сторінок експертних доповідей.

Проте будь-який перехід до дотримання принципів верховенства закону несумісний з клептократичним характером путінського режиму, тому справжня реформа неможлива. Мандат, виданий цим трьом групам, таким чином, виглядає не більш як терапією для соціальних науковців, способом зайняти їх хоч чим-небудь, але поза опозицією.

Путін далекий від бажання змін, натомість він прагнутиме свого четвертого терміну на президентських виборах наступного року. У цих перегонах він, звичайно, виграє, тому що Кремль контролює пресу й суди. Але для переконливості перемоги Путіну треба, щоб населення Росії, яке посумнішало, прийшло на вибори. Подейкують, що Сергій Кирієнко, перший заступник голови кремлівської адміністрації, поставив мету — явка 70% і 70% голосів, відданих за Путіна.

Добитися цього буде нелегко. У вересні 2016 року лише 47,8% зареєстрованих виборців прийшли на вибори депутатів Держдуми. Участь у місцевих виборах у вересні цього року зацікавила ще меншу кількість людей, наприклад, у Владивостоку явка становила всього лише 13%.

Для того щоб виборці прийшли на президентські вибори наступного року, їм треба буде повірити в те, що реальні зміни можливі. Путіну треба, щоб до перегонів долучився переконливий суперник, а не ті самі старі кандидати, пов’язані з Кремлем: комуніст Геннадій Зюганов, націоналістичний блазень Володимир Жириновський, а також Григорій Явлінський, який претендує на роль ліберала. Світська левиця Ксенія Собчак, яка оголосила про висунення своєї кандидатури після зустрічі з Путіним, можливо, зуміє вдихнути трохи життя в передвиборчу кампанію. Проте є лише один реальний кандидат, здатний забезпечити велику явку виборців, — це борець з корупцією й лютий критик Кремля Олексій Навальний.

У вересні 2013 року на виборах мера Москви Навальний отримав 27% голосів. Утім, незалежні соціологи з «Левада-центру» вважають, що, незважаючи на потужну підтримку Навального в Москві, йому не дісталося б сьогодні більше голосів.

На цьому тлі деякі кремлівські консультанти пропонують дозволити Навальному брати участь у виборах, не пускаючи його, втім, на федеральні телеканали. І схоже, що Кремль дійсно обмірковує цю можливість, оскільки він дозволив Навальному провести великі передвиборчі мітинги чисельністю не більше ніж 10 тис. осіб у 100 містах країни.

Проте інші члени путінського ближнього кола вважають за краще, щоб Навальний сидів за ґратами (уже вчетверте за цей рік), що недивно, бо він довів свою здатність руйнувати авторитет Кремля. Наприклад, у березні Навальний випустив 50-хвилинний документальний фільм про корупцію, де розповідалося, що прем’єр-міністр Дмитро Медведєв використав $1,3 млрд хабарів на купівлю шести палаців і двох виноградників. Фільм, який подивилося близько 25 млн осіб на сайті YouTube, фактично знищив політичну кар’єру Медведєва.

Тепер Путіну доведеться вирішувати, хто стане наступником Медведєва. У минулому він зазвичай ставив на цю посаду лояльних нікчем, і в нього є багато ймовірних кандидатів, наприклад приголомшливо неефективний голова «Газпрому» Олексій Міллер. Питання в тому, буде наступний прем’єр-міністр щільніше пов’язаний з Путіним чи з ФСБ.

США можуть зіграти в цій драмі несподівану роль. Нещодавно ухвалений закон «Про протидію противникам Америки за допомогою санкцій», який вимагає представити через 180 днів доповідь про «олігархічні й квазідержавні структури» Росії, дає США унікальну можливість вплинути на Кремль напередодні президентських виборів.

Чимало багатіїв Росії вже втекли з країни через страх перед ФСБ. Тепер Росія може зіткнутися з новою хвилею еміграції: ті, хто близький до Кремля, побоюються, що Путін більше не в змозі їх захистити. Можливо, Путину й гарантований ще один президентський термін, проте режим, який не задовольняє навіть власних правителів, навряд чи є стійким.

Проект Синдикат для «Дня»

Андерс АСЛУНД, старший науковий співробітник Атлантичної ради, Вашингтон.