Як починалася нова епоха
Десять років тому у вересні мене звинуватили у формуванні першого некомуністичного уряду в тоді ще комуністичному світі. Радянський Союз ще існував, існував Варшавський договір, Радянська Армія зберігала свої бази по всій Польщі. «Солідарність» тільки вийшла з підпілля, і чимало її лідерів щойно вийшли із в'язниці. Відновлення суспільної ролі «Солідарності» було життєво важливим для всіх подальших подій.
Після запровадження військового становища 1981 року власті Польщі на чолі з генералом Ярузельським намагалися довести, що вони готові досягти згоди із «суспільством». Однак для мене легалізація «Солідарності» була фундаментально важливою; я твердо вірив, що територія свободи, яку ми відвоюємо в уряду, тільки тоді стане реальною, коли вона буде захищена не малими групами людей, а могутнім громадським рухом.
Коли власті дали зрозуміти, що їхні наміри щодо легалізації «Солідарності» дійсно серйозні, я дійшов висновку, що необхідні політичні переговори, відомі під назвою «переговорів за круглим столом». Однак до самого кінця я боявся, що влада нас якимось чином обдурить, а я особисто не мав бажання брати участі у нових політичних структурах, оскільки вірив, що територія свободи, запропонована на переговорах за «круглим столом», ще довгий час має співіснувати з «їхньою» територією — з територією комунізму. Потрапивши у політичні структури режиму, ми ризикували дати процесу нас «засмоктати». Тільки коли стало абсолютно ясно, що «Солідарність» увійде до уряду й візьме на себе бразди правління, я погодився прийняти нашу нову історичну роль.
Якось хтось порівняв мою роботу з формування першого уряду «Солідарності» з роботою солдата з розмінування мінного поля. Але я не тільки розміновував це поле, я намагався побудувати на ньому щось нове. Більше того, ми хотіли не просто навести порядок, ми хотіли кардинально змінити весь політичний і економічний ландшафт нашої країни. Напівзаходи допомогти не могли, режим мав бути змінений фундаментально.
Ми також повинні були пояснити росіянам, що ми не проти дружніх відносин, але тепер всі рішення будемо приймати самі. Через два дні після того, як я став прем'єр- міністром, я передав радянському урядові це повідомлення за допомогою емісара радянського Політбюро і пізніше знову підкреслив нашу позицію протягом свого першого візиту до Москви.
Але хоча реакція Москви на реформи в Польщі хвилювала всіх, Москва не була першим пунктом призначення моїх поїздок, як того вимагав ритуал всіх попередніх урядів. Мій перший офіційний візит був до Ватикану.
Дійсно, за таких екстраординарних часів символи мають велике значення, і чимало моїх перших вчинків на посаді прем'єр-міністра були повністю або частково символічними. Перший такий вчинок я здійснив ще до формування нового уряду, тільки-но прибувши до свого офісу в раді міністрів, яка все ще складалася з представників старого режиму. Коли я зайшов до цього страшного будинку, я відчув, що він упав на мої плечі разом із моїми новими обов'язками. Я сів за стіл і сказав оточуючим: «Давайте спробуємо додзвонитися Папі». Я не сподівався отримати у нього інструкції, тільки сказав: «Святий отче, помоліться за мене».
Мій наступний офіційний акт був таким — поруч із моїм столом стояв столик із безліччю телефонів. Серед них була «вертушка», що з'єднувала з першим секретарем польської Комуністичної партії. Я попросив, щоб цю лінію вимкнули. «Якщо перший секретар Комуністичної партії захоче зі мною поговорити, він може подзвонити по звичайному телефону». Було дуже важливо відразу визначити новий вигляд влади — держава, незалежна від партії. Бюрократи, котрі оточували мене, мали це зрозуміти. Дійсно, пройшов якийсь час, перш аніж вони усвідомили, що можуть мати свою партійну організацію, але тільки за стінами офісу, і що в раді міністрів не буде офіційного партійного осередку.
Ці символічні жести відбувалися з самої основи нашої політичної програми. У своїй вступній промові я сказав, що нам необхідно «провести чітку лінію між нами і минулим, що ми відповідальні не за те, що успадкували, а за те, що зробимо самі».
Мої слова пізніше були перекручені найдивнішим чином моїми критиками. Але дух промови був простим. Ми мали намір зробити фундаментальні зміни, але хотіли ввести їх еволюційним, мирним шляхом. Проводити зміни без помсти, беручи до уваги минуле, але без відплати. Ось що я мав на увазі, кажучи про «чітку лінію» між минулим і нинішнім.
У той час у Комуністичній партії Польщі перебувало понад два мільйони чоловік. Я мав повідомити їм, буде демократична Польща і їхньою країною теж чи вони будуть громадянами другого сорту. По-друге, весь адміністративний апарат держави, який не можна було замінити за місяць, мав працювати на благо нової Польщі. Комуністи контролювали сили безпеки, армію, всі органи держави. Вони могли спровокувати конфронтацію, спрямовану не тільки проти мене, а й проти їхніх власних лідерів, які підписали угоду за «круглим столом».
Після стількох років конфлікту, коли пам'ять про військовий стан 1981 року була ще жива, політика національного примирення була найважливішим елементом нашої програми. Декомунізація для мене перш за все означала декомунізацію режиму, самої системи. З іншого боку, що стосується винних особистостей, ми вірили, що люди, відповідальні за злочини, повинні постати перед судом. І уряд, який захищав незалежність судочинства, не міг втручатися в цей процес. Те ж саме стосувалося і моральної оцінки минулого — яка, звичайно, мала відбутися — на мою думку, це мало бути зроблено за допомогою широкого громадського обговорення, а не указу уряду чи дій держави.
Обов'язком уряду було ввести політичні й економічні реформи, глибокі реформи, а це вимагало громадського спокою. Ми стояли перед важливим вибором — або знищити цей громадський спокій, почавши «полювання на відьом» проти комуністів, або реформувати старий режим і рухатися далі в нову еру національного світу і економічного процвітання. Ми обрали реформу.
